Читати книгу - "Фантастика Всесвіту. Випуск 3"

Обидва ангели невдоволено зсутулились, але одразу ж зголосилися розробити нові проекти.

Проте Господь сказав:

— Постривайте, навіщо поспішати. Обидва ваші світи ні до чого. Може, згодом вам спаде на думку якась нова ідея. А поки що обійдемося.

Потому він узяв обидві моделі Світу, для зручності вклав їх одну в іншу й запхнув до небесної комори… Якось (минуло кілька мільярдів років) Господь випадково зазирнув у той куточок і спостеріг, що обидва світи функціонують.

Він підкликав обох ангелів і суворо спитав, хто насмілився увімкнути час і продовжити експеримент.

— Я тільки використав надлишок свого часу, — злякано вимовив автор Проекту А.

— А я — свого, — поспіхом додав автор Проекту Б. — Ми лише хотіли випробувати, який світ протримається довше, якщо Їх увімкнути разом.

— Ах, он воно як! — поблажливо промовив Господь. — У такому разі подивимося, що з цього вийшло.

І він знову видобув з комбінованої системи Світу одного мешканця.

— Ну? — спитав він. — Як справи?

— Чудово! — відповіла людина (бо це була саме вона).

— Яким чином це сталося? У Світі А усі ви волали, що нічого змінити не можна, в Світі ж Б скаржились, що можна бажати всього, а бажання ваші не здійснюються.

— Це ми владнали! Ми створили особливе Товариство Вдосконалення Світу і зробили з двох світів новий, наш власний.

— Це ж треба таке! Яким чином?

— Дуже просто. Шляхом комбінації. З Б ми взяли фантазію, з А — закон. Ми їх взаємодоповнили. Те, що вважалося за бажане, ми зробили дійсним, що ж до незмінного — воно теж придалося в нашому Світі.

— Зовсім непогано! Цього я. здається, й чекав. Якщо ви в змозі створити Світ самі, я його затверджую! Тільки скажи мені, хлопче, хто ти такий?

— Я — інженер!

З іспанської переклав Валентин Діденко

Гріна ввела останню програму. За мить величезний мозок Діксі-3 видав мелодію, нечутну для слуху людини.

Антена робота сприйняла ледь уловимі октави дозвукового послання, мозок швидко засвоїв його, переклавши ультразвук на магнітно-електронну мову, а процесори інтерпретували сигнал і привели в дію механічні руки.

Гріна відійшла на кілька кроків, оглянула своє творіння. Замилувалася ним. Йому було віддано десять років життя.

Вона не мала друзів. Брати Фрінек були останні, хто провідав її десь шість чи сім років тому… Батьки Гріни давно померли, не залишивши їй ні братів, ні сестер. Дівчина відчувала себе зовсім чужою на Землі, але це її не хвилювало: нарешті машина створена.

Вона впала в крісло, чекаючи, поки робот здійснить останню наладку. На мить у її уяві зринув образ Ігоря.

Ігор! Якби не було його, вона ніколи б не сконструювала машини. Навіть не подумала б узятися за таку справу. Вії її затремтіли. Гріна протерла очі. Вона зовсім вибилась із сил. «Я не зможу заснути», — подумала дівчина. Знову їй згадалося обличчя коханого.

Ігорю, я тебе пам’ятаю… Якби з тобою сталося подібне, як би ти вчинив на моєму місці? Пам’ятай про мене завжди, Ігорю… Пам’ятай…

Її лице зросили сльози, однак вона потамувала ридання. Коли дівчина прийшла до тями, робот стояв непорушно, чекаючи її наказів.

— Можеш іти на склад, — сказала вона.

Робот слухняно пішов повільною ходою.

Гріна вийшла з лабораторії, попрямувала коридорами до крила будинку, де були житлові помешкання працівників Фізичного центру. Зайшла до своєї кімнати, глянула на годинник. П’ятнадцять хвилин на четверту ранку. Випила склянку теплого молока, з’їла сандвіч із глюкозованим м’ясом. Потім пройшла до спальні.

Завтра вона побачить Ігоря.

Сонячні зайчики стрибали поміж закритих повік, лоскотали сітківку ока. Волосся та шкіра насичувалися сіллю, що приносив бриз. Було приємно відчувати на устах присмак моря. Шелестіння кокосових пальм посилювало відчуття самотності. Тут усе було яскраве: і барви вдень, і зорі вночі.

Гріна повернула обличчя, щоб глянути на Ігоря, який, здавалося, спав. Затим її рука ковзнула по піску, набрала повну жменю і сипнула в обличчя юнака.

Все відбулося як завжди: крик, потім низка прокльонів. Ігор навсидячки обтрушував обличчя, тер повіки, а Гріна вищала від радості, втікаючи…

Вони полюбляли відпочивати на безлюднім острівці в Карибському морі. їм подобалося бігати по узбережжі, галасувати, немов божевільні. Це була їхня улюблена гра. Дівчина жбурляла йому в обличчя жменю піску, і поки той, напівосліплений, лаявся, втікала. Втім він завжди наздоганяв її. Потім наставала найкраща частина гри: Ігор валив її на пісок і обоє котилися схилом аж до хвиль. Після любовних забав вони купалися…

Відтоді збігло десять років.

Коли вони повернулися в центр, де працювали дослідники, керівник запропонував Ігорю випробувати нового Акпалуса.

— Акпалуса! А чому саме я?

Не чекаючи відповіді, юнак провадив:

— Бачите, я не хочу здаватися боягузом. Думаю, що я не з лякливих, але мені не подобається ризикувати життям заради чиєїсь втіхи. Чотири попередні Акпалуси не мали надійного дослідницького спорядження.

— Не заперечую, ризик існує, — визнав керівник. — але, повір мені. після попередніх провалів ми значно підвищили надійність апарата. Нам потрібен океанолог.

— В центрі є інші.

— Але ти єдиний, хто цікавиться підводною археологією. Ігор запитально глянув на керівника, той пояснив:

— Два тижні тому Гріна мені розповіла, що ти цікавився руїнами, недавно відкритими під антарктичною кригою.

— Це правда.