Читати книгу - "Привид мертвого дому. Роман-квінтет"

І тут я помітив, що за нами підглядає місяць. Помітив, що навколо вже зовсім не день, а справжня ніч. Провів рукою по траві, була вона зарошена. І так дивно мені стало, що я вимкнувся на якийсь мент із часу. Галинка вже впорядкувала одежу, і ми повільно побрели по сутінному полі, де чулися таємничі шелести і де відбувалося не одне, а сотні, а може, й тисячі таких же, яке ми щойно відбули, дійств. Ішли вичерпані й переповнені одне одним, хоч обоє знали, що це ще не край нашому зближенню, але обоє знали, що до того краю ми підступили впритул, і нам таки доведеться з тієї кручі стрибнути — отоді-то наше чудо зближення й поєднання завершиться остаточно. І я раптом незвідь од чого застрашився, бо мені здалося: в нас надто мало часу. Застрашився, бо подумав: я відтягую, вона відтягує, і ми віддаляємо той момент, а навіщо? Навіщо тратимо час, адже не відаємо, що буде з нами завтра. Не відаємо, скільки нам відпущено того часу. Ці думки вдарили мене раптово, як потік води чи град.

— Галинко! — сказав я, схвильований, і зупинився.

І обійняв, і притиснувся до неї, і пригорнув її до себе, і відчув її притулену до моєї, тільки відділену одежею плоть.

— Давай сьогодні, — видихнув я, — станемо чоловіком та жінкою.

— Як так станемо? — трохи злякалася вона й відсторонилася від мене.

— Так, як всі люди стають. Будь моєю, Галинко. Сьогодні, мені здається, такий момент настав.

Але вона вже була від мене далеко. Я це відразу ж відчув. Уже ми йшли побіч, проте біля нас, між нами виросла прозора стіна. І я пізнав якийсь відчай за те, що таки поспішив і, здається, недоладно. Відчай за те, що злякався часу, і за цю стіну, що між нами знову постала.

— Чому мовчиш, Галинко? — спитав я. — Станемо чоловіком та жінкою?

— Станемо, — мовила вона, — але не зараз. Я не готова.

— А коли будеш готова?

Вона мовчала. Якось глухо й безнадійно мовчала. Може, я щось тут не розумів?

Знову її зупинив і почав цілувати. Вона задихалась.

— Галинко! — прошепотів я. — Хочу з тобою побути ще.

— Пора вже йти, — сказала вона тремтливими губами.

— І мені пора, — сказав я, — але сьогодні не можу так просто від тебе піти.

— Дурненький, — засміялася вона ніжно. — У нас же є завтра й післязавтра. І взагалі, в нас безліч часу.

Та я не був у тому впевнений, тривога з’їдала мене. Я раптом згадав темне пророкування її матері, і мені гостро повірилося, що немає в мене з нею часу, немає!

Знову кинувся до неї, почав цілувати, але вона вивернулась.

— Ти й так забагато сьогодні мав, — мовила, і то таким тоном, що я почав пригасати: погодження і взаєморозуміння з нею в цю хвилю не мав.

Такі дисгармонійні хвилі в нас бували, але нечасто. Зрештою, як покаже подальша оповідь, мав рацію я, а не вона, — нам губити часу таки не випадало.

Чинилося все те, про що оповідаю, влітку, коли я був удома на канікулах, коли наше кохання буяло, як і тодішнє літо, повне сонця, зелені, гроз, дощів, радісних ранків, повне тепла, спеки, рясних плодів на городах, у полях і садах…

Несподівану перепону в своєму любовному святі я зустрів з боку своєї матері. Галинка їй чомусь перестала подобатись.

— Як на мене, — сказала вона безапеляційно і владно, — такий хлопець, як ти, міг би знайти собі кращу дівчину.

— Але кращої мені не треба, мамо!

— Небагато в житті знаєш, отож послухайся матері.

— Що значить послухайся?

— А те, що тобі Галинка не пара. Вона з поганої сім’ї.

Це мене ошелешило. Стояв і мовчки на неї дивився.

— Нічого витрішки на мене ставити, — сказала мати. — Кажу те, що є, і хочу тобі добра.

— Хіба Іван Касперович був погана людина? — спитав я.

— А Олька, її матінка? — відрізала мати. — Колишня п’яниця, а тепер гадалка. Тоже мені ще! Ні, я не хотіла б, щоб ти брав дівчину з такої сім’ї. Не хотіла б, щоб ти навіть ходив із такою. Правильно кажуть: коли хочеш взнати дівчину, подивися на її матір.

— Але ж дівчину маю вибирати я, а не ти! — обурено мовив я.

— А мені отак спокійно дивитись, як вона тебе обкручує? Ну, вибач! Раджу тобі від неї відійти. Ну, не зразу. Такий хлопець, як ти, вартий кращої дівчини.

— Якої це кращої? — не зрозумів я.

— Інтелігентнішої, — мовила вона категорично. — Хіба в Києві мало гарних дівчат?

Мати вразила в найболючіше місце. Галинка, хоч і вчилася в інституті, розвитку була невисокого, книжок не читала, більше любила шити й в’язати, а інтелектуальним співрозмовником мені взагалі не могла бути. Я пробував її підтягти: водив на гарні фільми, давав читати чудові книжки, пробував говорити про музику й поезію, але тут у нас погодженості й справді не було. Однак те, що це сказала мені мати, а ще й так прямо, мене обурило і викликало протест. Я розсердився й грюкнув дверима. Вийшов на веранду, розчинив вікно й побачив Олега Велета, який стояв серед двору й тримав у долонях випале із гнізда пташа, ніжно до нього приговорюючи.

Олег усіх нас дивував. Щороку він виростав сантиметрів на п’ятнадцять, а в дев’ять років рости перестав, дорісши до двох метрів. У сім років він рішуче став перегравати Георгія Ковальчука у шашки й шахи; в школу його відправили вчасно, але там він не затримався: писати й читати вмів чудово, а задачі розв’язував для старших класів, чим завзято