Читати книгу - "Туманність Андромеди, Іван Антонович Єфремов"

– Треба знайти Мвена Маса, він іще нічого не знає! – ніби спохватившись, вигукнув Дар Вітер. – Ходімо зі мною, Евдо. І ви, Рен?

– І я, – підійшла Чара Нанді. – Можна?

Вони вийшли до тихого плескоту хвиль. Дар Вітер зупинився підставляючи обличчя прохолодному подихові вітерця, і глибоко зітхнув. Обернувшись, він зустрів погляд Евди Наль.

– Я поїду, не повертаючись у будинок, – відповів він на німе запитання.

Евда взяла його під руку. Деякий час усі йшли мовчки.

– Я думала, чи треба так? – прошепотіла Евда. – Мабуть, треба, і ви маєте рацію. Коли б Веда…

Евда замовкла, але Дар Вітер розуміюче стиснув її долоню і приклав до своєї щоки. Рен Боз ішов услід, обережно відсуваючись од Чари, а та, ховаючи посмішку, скоса поглядаючи величезними очима, широко ступала поруч. Евда ледь чутно розсміялась і раптом подала фізикові вільну руку. Рен Боз схопив її хижим рухом, що здавався кумедним для цієї сором’язливої людини.

– Де ж шукати вашого друга? – Чара зупинилась біля самої води.

Дар Вітер придивився і в яскравому світлі місяця побачив чіткі відбитки ніг на смузі мокрого піску. Сліди йшли через зовсім однакові проміжки, із симетрично розвернутими носками з такою геометричною правильністю, що здавалося, ніби це сліди машини.

– Він ішов туди. – Дар Вітер показав у бік великих каменів.

– Так, це його сліди, – підтвердила Евда.

– Чому ви так упевнені? – із сумнівом спитала Чара.

– Погляньте на правильність кроків – це хода первісних мисливців або тих, хто успадкував їхні риси. А мені здається, що Мвен, незважаючи на свою вченість, ближчий, ніж будьхто з нас, до природи… Не знаю, як ви, Чаро? – Евда обернулася до замисленої дівчини.

– Я? О ні! – І, показуючи вперед, вона вигукнула: – Он він!

На найближчому до них камені з’явилась велетенська постать африканця, що виблискувала під місяцем, як полірований чорний мармур. Мвен Мас енергійно вимахував руками, наче погрожуючи комусь.

– Він немов дух ночі з дитячих казок! – схвильовано прошепотіла Чара.

Мвен Мас помітив друзів, які наближалися, стрибнув із скелі і підійшов уже одягнений. В кількох словах Дар Вітер розповів про новину, і Мвен Мас виявив бажання негайно побачити Веду Конг.

– Ідіть туди з Чарою, – сказала Евда, – а ми побудемо трохи тут…

Дар Вітер зробив прощальний жест, і на обличчі африканця відбилось розуміння. Якийсь напівдитячий порив примусив його прошепотіти давно забуті слова прощання. Дар Вітер був зворушений і, замислившись, пішов разом з мовчазною Евдою, Рен Боз, відчувши себе ніяково, потупцяв на місці і повернув слідом за Мвеном Масом і Чарою Нанді.

Дар Вітер і Евда дійшли до коси, що відділяла затоку од відкритого моря. Попереду чітко виднілися вогники навколо величезних плотів морської експедиції.

Дар Вітер відштовхнув з піску прозорий човен і став біля води перед Евдою, ще масивніший і могутніший, ніж Мвен Мас. Евда стала навшпиньки і поцілувала друга, який залишав їх.

– Вітре, я буду з Ведою, – відповіла вона на його думки. – Ми повернемось разом у нашу зону і там дочекаємось прибуття. Повідомте, коли влаштуєтесь, – я завжди з радістю допоможу вам…

Евда довго проводжала очима човен на сріблястій воді…

Дар Вітер підплив до другого плота, де ще працювали механіки, поспішаючи закінчити встановлення акумуляторів. На прохання Дар Вітра вони засвітили три зелених вогні трикутником.

Через півтори години перший же спіроліт, що пролітав мимо, повис над плотом. Дар Вітер сів у спущений підйомник, на мить показався під освітленим днищем корабля і зник у люці. Перед ранком він увійшов у своє постійне житло, недалеко від обсерваторії Ради, яке не встиг іще змінити. Дар Вітер відкрив продувні крани в обох своїх кімнатах і провітрив приміщення. Потім висунув із стіни постіль і, настроївши кімнату на запах і плескіт моря, до якого він звик останнім часом, міцно заснув.

Він прокинувся з відчуттям, що принадність світу втрачено. Веда далеко і буде далеко тепер, поки… Але ж він повинен їй допомогти, а не заплутувати справу!

Спіральний стовп наелектризованої прохолодної води ринув на нього у «ванній. Дар Вітер стояв під ним так довго, що аж змерз. Освіжившись, він підійшов до апарата ТВФ, роззчинив його дзеркальні дверцята і викликав найближчу станцію розподілу робіт. На екрані з’явилося молоде обличчя. Юнак упізнав Дар Вітра і привітав його з ледве помітним відтінком пошани, що вважалося ознакою витонченої ввічливості.

– Мені хотілося б працювати на важкій і тривалій роботі, – почав Дар Вітер, – пов’язаній з фізичною працею: наприклад, на антарктичних рудниках.

– Там усе зайнято, – в тоні юнака вчувався жаль, – зайнято і на родовищах Венери, Марса, навіть Меркурія. Ви знаєте, що туди, де важче, охоче йде молодь.

– Так, але я вже не можу себе зарахувати до цієї хорошої категорії… А що є зараз? Мені треба негайно.

– Потрібні люди на розробку алмазів у Середньому Сибіру, – поволі почав той, дивлячись на невидиму для Дар Вітра таблицю, – якщо ви хочете на гірські роботи. Крім того, є місця на океанських плотах – харчових заводах, на сонячній насосній станції в Тібеті, – але це вже легке. Інші місця – теж нічого особливо важкого.

Дар Вітер подякував інформаторові й попросив дати час подумати, а поки що не віддавати алмазних розробок.

Він вимкнув станцію розподілу і з’єднався з Будинком Сибіру – великим центром географічної інформації в цій країні. Його ТВФ увімкнули в пам’ятну машину найновіших записів, і перед Дар Вітром поволі попливли безмежні ліси. Заболочена й обрідна листяна тайга на вічно мерзлому ґрунті, що колись панувала тут, зникла, поступившись місцем височенним лісовим велетням – сибірським кедрам та американським секвойям, колись майже вимерлим. Велетенські червоні стовбури височіли чудовою огорожею навколо пагорбів, накритих бетонними шапками. Стальні труби десятиметрового діаметра виповзали зпід них і перегинались через вододіли до найближчих річок, повністю вбираючи їх у роззявлені пащі воронок. Глухо гуділи гігантські насоси. Сотні тисяч кубометрів води ринули в ними ж промиті глибини алмазоносних вулканічних труб, з ревом вирували, розмиваючи породу, і знову виливались назовні, залишаючи на ґратах промивних камер десятки тонн алмазів. У довгих, залитих світлом приміщеннях люди сиділи за рухливими циферблатами розбірних машин. Блискучі камінці потоком дрібних зерен сипались у калібровані отвори приймальних ящиків. Оператори насосних станцій безупинно стежили за покажчиками лічильних машин, які обчислювали опір породи, що безперервно змінювався, тиск і витрату води, заглиблення забою і викидання