Читати книгу - "День на роздуми, Олександр Вікторович Зима"

Павло мовчки слухав схвильоване виправдовування Макларена, якому справді обридло грати роль нареченого власної дружини.

— Чим і коли ми зможемо дістатися до місця свого призначення? — запитав Павло.

— Завтра о тринадцятій прибуде гелікоптер.

— Гадаю, ми не розділимо участі журналіста? — офіційним тоном запитав Павло й зустрівся поглядом з Мері, яка почала здогадуватися про невідому їй аферу, до якої причетний Малькольн.

— Ви щось знаєте? — прошепотіла вона.

— Вибачте, ради бога, — стурбувався Павло. — Ваш чоловік ні в чому не винен. Будемо вважати, що жарт не вдався або я його не зрозумів. Можливо, у всьому винна Хілда Брайнт. Я їй не вірю. Певне, вона прийшла в науку з пекла. Ви з Малькольном надто світлі душі і тому різко контрастуєте.

— Ми вас перевантажили зустрічами, — сказав на те Малькольн, обіймаючи Мері за плечі.

— Нам треба покликати Кет і посидіти в дружньому колі. Як роблять це рідні перед розлукою або далекою дорогою, — запропонувала Мері. — Я заварю свій чай. На м’яті й липі. Будемо пити чай з медом, щоб усім нам було солодко згадувати одне одного. Зберемося біля каміна.

Павлові тільки тепер щімко стиснулося серце від передчуття добровільного дворічного ув’язнення в червоних пісках американської пустелі, де він ніколи не був і де йому доведеться звикати до великого сонця в безхмарному небі.

— Ви це чудово придумали, — підхопив ідею Павло й заквапився. — Ми з Катею будемо хвилин за десять.

— Як добре, коли між друзями не видно чужої тіні, - почув Павло уже біля дверей кабінету слова Мері.

Зупинився і, тримаючись за ручку дверей, озирнувся й мовив до обох:

— У цьому тісному світі надто великі відстані між серцями друзів. Нам не можна втрачати один одного з обріїв своєї душі.

Павло сидів біля вікна невеличкого затишного салону гелікоптера. Поруч — Катя, навпроти — Х’ю Вундстон. Він напросився провести Острожних і переконатися на власні очі, що в їхньому котеджі все о’кей. Вундстону дозволили цю подорож. Павло бачив, як Х’ю видав перепустку огрядний джентльмен, який назвав себе Томом Уорреном. Він сидів зараз у кабіні пілота.

Вундстона і Павла розділяв пластиковий столик з тумбою. Вундстон обстежив шафу столу й одразу ж добув звідти дві банки з пивом, солонину, сир, хліб і шоколад. Потім дістав термос. Відкоркував його і багатозначно підморгнув, звертаючись до Каті:

— Доки ваш чоловік вивчає дорогу, якою він думає чкурнути з Ранчо Доута, пропоную вам гарячої кави. Судячи з аромату, ця кава ще не купана.

— Як це — «не купана»? — запитала Катя, відчуваючи, як російська мова, якою розмовляв Х’ю, непомітно зближує з Вундстоном, і він у цій чужині стає чи не першим другом. — Що ви мали на увазі, містер Х’ю?

— Те, що з цієї кави ще не встигли випарити кофеїн і ще дещо, аби одночасно заробити на пігулках і на каві. У нас навчилися з нічого робити гроші. Ви чули про аферу з металобрухтом, який залишився після ремонту Ейфелевої вежі?

— Ви маєте на увазі Жана Курдаса? — підказав Павло.

— Так, — зрадів Х’ю з того, що його співрозмовники пам’ятають навіть такі дрібниці. — Мене беруть заздрощі, коли я думаю, як цей чоловік на смітті заробив дев’ятсот тисяч доларів. Оце справжній пройдисвіт, панове! — вигукнув Х’ю, відкриваючи банку з пивом. — Не бажаєте?

— Якщо можна, то я справді вип’ю кави, — відповів Павло.

— У дорозі все одно доведеться обідати: дорога далека, — розповідав Х’ю, даючи зрозуміти, що він не вперше літає на Ранчо Доута.

— Коли дорога далека, то люди розмовляють або їдять, — погодився Павло й налив собі чашку кави, взяв пластівець свіжого й духмяного сиру.

— Місіс Кет, у такому товаристві не можна ловити гав, — з удаваним панібратством заговорив Х’ю і наповнив чашечку міцною кавою. — Пийте і пам’ятайте, що фірма гарантує дві ночі безсоння.

— Я, напевне, й так не скоро ще звикну там спати, — сумовито осміхнулася Катя. Невизначеність найбільше непокоїла Катю, і вона втішала себе тим, що приїде, побачить — і все зміниться на краще. Було шкода Павла, який здогадувався про причину її кепського настрою, невміло приховував свої страждання, розуміючи, що не мав права так круто міняти Катину долю. Вона була впевнена, що за цією поїздкою ховається щось незрівнянно більше й важливіше за Павлову роботу, яку він міг продовжувати і в Ягелі. Оте «щось», що його Катя відчула серцем, не знаючи ще, чим воно значуще для Павла, для неї, для своєї землі і тієї ж Мері Куант, для Малькольна, для планети, саме те підказувало її жіночому серцю, що в цей час не можна їй залишати Павла, вона мусить звідати й розділити навпіл гіркоту добровільного зречення знайомого світу, який відступив далеким півкружжям від загубленого в пісках Ранчо Доута.

— Там новачку справді заснути важко, — по мовчанці обізвався Х’ю. — Там інше магнітне поле, а в повітрі постійно кружляють піски. Головне — не лякайтеся галюцинацій. Вони минуться. І не підпускати до себе лінощі, щоб у голову не лізли всілякі дурниці. Вам, місіс Кет, я раджу зайнятися варанами. Це дуже симпатичні і не такі вже й кровожерливі звірі. Їх легко вчити. Якщо ж це для вас завеликі звірі, то випустіть на свій манеж скорпіонів. Хитрюще й найдревніше створіння. До того ж ти постійно відчуваєш, що граєшся з вогнем. Це найбільше лоскоче нерви. Або зніміть про це фільм. Ви на цьому зробите бізнес, Кет.

— На місці завжди видніше, — сказала Катя й добула з торбинки недокінчену мережку, яку в’язала гачком.

Вундстон зрозумів, що з Катею говорити йому ні про що,