Читати книгу - "Зоряні мандри капітана Небрехи, Юрій Дмитрович Ячейкін"

Та останнє пограбування скінчилося для XXX трагічно. Хитрий злодій розробив підступний план: випотрошити найбільший банк, коли детектива сон зморить. Навіть не чекаючи слушної нагоди, він нишком опоїв братню голову снотворними спеціями і взявся до банківських сейфів. Але коли напакував аж два чемодани золотих цеглин, то помітив, що XXX навіть не дрімає. Виявляється, ця гнида, щоб не заснути, заздалегідь насмокталася чорної кави і спостерігала за пограбуванням від початку до кінця. Але мовчала, бо мала намір заробити на відсотках другий мільйон…

Ну, суд та діло. На засіданнях, зрозуміло, відбувається традиційна дискусія. Адвокат доводить, що одна голова добре, але дві краще. А прокурор обгрунтовує думку, що в даному випадку буде краще з однією. Вирекли: вділити зухвалому грабіжникові XXX персональний осиковий кілок, а сумлінному охоронцеві законного порядку XXX десяту частку від награбованого у банку, що становить півтора мільйона готівкою.

Як відомо, від зали суду вже недалеко й до площі страт. Прийшов день, коли XXX повели червоною доріжкою до лобного місця, вкритого червоними штуками першосортного сукна. Все було червоне. І кат у червоному балахоні і червоних каптурах, що спирався на грубезну червону сокиру. І кошик для відтятих злочинних голів. І осикові кілки, на яких оті голови востаннє шикуватимуть.

Кат звично потягнув приреченого до відполірованої шиями його попередників плахи. Та на якусь мить завагався… Голови-брати були такі подібні, що… Якщо й переплутаєш, все одно ніхто нічого не помітить…

До того ж цей бовдур — детектив XXX, жаліючи мене (як-не-як, а на двох одне тіло), розчулено бовкнув:

— Не сумуй, брате… Ти довго не страждатимеш…

Це поклало край ваганням ката… Як і слід було чекати, ніхто нічого не помітив…

— Тисяча небесних шкаралупі — вжахнувсь я, прошиваючи очима юного, а вже безодноголового таотянина. — Виходить, ти… злодій?..

— Так, капітане… Звичайна судова помилка…

Невдовзі ми з Азимутом переконалися, що він справді отой XXX, а не той XXX: у мене без сліду зникла запальничка, а в штурмана єдина краватка. Злодія годі було й шукати. Адже за ним давно не пильнують невсипущі очі детектива.

Втім, не це було найжахливіше.

Мені спало на думку: а що, коли цей світ не такий вже й досконалий? А що, коли двоголові істоти дожилися до повного безголів’я, хоч це й виглядає парадоксально? Адже якщо кожна голова аборигена веде своє незалежне, суверенне життя, мас свої уподобання, свої схильності і звички, свій самобутній характер і світогляд, тоді кожного таотянина чи таотянку роздирають непримиренні протиріччя.

Воістину, за таких умов права рука не знає, що робить ліва.

Невдовзі я з прикрістю переконався, що мав рацію. З вченими планети через отой антагонізм голів неможливо було ні про що домовитись. Бо на кожне запитання я одержував одразу дві відповіді, що заперечували одна одну. А найстаріший академік планети взагалі відмовився зі мною розмовляти. Одна його голова, бачите, сповідувала теологічну теорію, буцім людина є божевільний дух, заточений у тілесний гамівний скафандр, і через це сприймав мене як потворний фантом,[9] створений його хворобливою уявою. Друга його голова теж борсалася в ідеалістичних уявленнях. Вона вважала реальність власним сном, лихим маренням, а тому вважала недоцільним вступати у будь-який контакт з навколишнім оточенням.

У нас, на Землі, існування такого феноменального, чистої води, ідеаліста було б неможливе, бо йому, бідоласі, таки доводилося б вступати у контакт. Хоча б для того, щоб наїстися. А так він спокійно паразитував за рахунок фізіологічних зусиль братньої голови, яка насправді була божевільним духом у скафандрі.

Я вже зовсім було занепав духом і втратив усякі надії, коли познайомився з місцевим корифеєм ППП (він був не просто Педагогом, а ще й Професором, звеличеним обов’язками Проректора найбільшого університету).

Це було виняткове наукове світило, бо природний антагонізм його поголів’я базувався не на інтелектуальному грунті протилежних гіпотетичних марень, а на елементарних морально-побутових збоченнях. Річ у тім, що його братня голова ППП (у вимові аборигенів це звучало як П’яндига, Паливода і Плутяга) була ерудитом лише в одній, але надто широкій галузі — де, коли, з ким і під що випити.

Отож, коли професор був порівняно тверезий, з ним цілком можна було порозумітися. На жаль, це траплялося не часто. До того ж йому періодично доводилося лікуватися від суто алкогольних захворювань.

Щоб ви мали повне уявлення про те, з якими труднощами я збирав потрібні мені відомості, наведу одну типову бесіду. До того ж зважте, що аби не принизити неувагою жодного з інтелектуалів, мені одночасно доводилося вести складні розмови на академічному рівні і хилити чарки на рівні пропащого гультяя.

Наприклад, якось увечері ми торкнулися проблеми часу як однієї з основних форм існування матерії. Професор почав з яскравого прикладу, який наочно демонстрував відносність наших убогих мірил як часу, так і матерії.

— Згадаймо старовинну притчу, — із святим вогнем фанатика від науки в очах почав професор. — Скупий питався у бога: “Господи, великий і всемогутній! Що для тебе мільйон років?” — “Одна мить”, — відповів бог. “А мільйон золотих?” — “Один гріш”. — “То подаруй мені, бідному, о господи, отой гріш!” — “Добре! — зголосився бог. — Зачекай лишень одну мить…”

Професор необережно зробив ефектну паузу, якою негайно скористався другий, непутящий ППП.

— Так вип’ємо з цієї нагоди одну краплю у морі! — з удаваною врочистістю проголосив він і рукою майстра одним ударом вибив денце у добрячого барильця з палянкою.

І що ви думаєте? Вже за якихось