Читати книгу - "Загибель Уранії, Микола Олександрович Дашкієв"

— Чадо моє, час додому, час! — Єпископ Соттау залишав свою поважність разом із золотими шатами в притворі кафедрального собору і з'являвся у світ елегантно вдягненим чоловіком, у якому так і вирувала енергія. Ейр Літтл, одноліток Соттау, видавався проти нього жалюгідним дідусем.

— Ну, єретику, що ти тут ще напророкував проти волі божої? — Соттау підійшов до стола й безцеремонно тицьнув пальцем у синоптичну карту. — Признавайся, негіднику, на кого накликав сили небесні? Кого вразять стріли оцих блискавиць?

Це був звичайний тон їхніх розмов. Літтл і Соттау товаришували з дитинства, тому єпископ не мав потреби маніжитись або стримуватися.

Хоч сьогодні у Літтла й не було охоти підтримувати отаку бесіду, все ж він спробував пожартувати:

— Ти маєш нагоду відзначитися, мій любий. Досить тобі проголосити з амвона, що бог прокляв розпутний Ріо-Айр, — і ти заживеш слави пророка. Раджу згадати й точну дату страшного суду: Дванадцятого числа Першого місяця, надвечір.

— Гм… Ріо-Айр… А ти не брешеш, мій любий?

— Ти стурбований?.. А що маю робити я, коли вже відчуваю себе жебраком? Безглузде бажання вибрати наймальовничішу з дач вилізе мені боком — я її втрачу. Пам'ятаєш, просто проти неї є улоговина. Я завжди тривожно поглядав на неї. Правда, досі нічого прикрого не траплялось. Але сьогоднішні обчислення показали, що коли мою халупу не розмете ураган, то обов'язково змиє в море.

— Гм… І моєму палацу дістанеться. Весняна злива позаторік наробила мені шкоди на кілька тисяч дайлерів… І нічим не можна зарадити?

Ейр Літтл знизав плечима. Він перебував у становищі чаклуна без чарівної палички: аби вплинути на погоду, треба зірвати бодай дві-три атомні бомби, а кожна з них коштує мільйони дайлерів.

— Почекай, може, щось путнє скаже мій електронний помічник.

І справді: хвилин за двадцять спалахнула сигнальна лампочка, задзеленькотів дзвоник, а з віконця електронно-обчислювальної машини вислизнула цупка картка з довжелезним рядком цифр і значків.

Професор Літтл вивчав їх, багатозначно гмикаючи, а єпископ нетерпляче допитувався:

— Ну, що? Ну, як?

— Чудово! Неймовірно!.. Одна атомна бомба середньої потужності — і Ріо-Айр врятовано!

— Так в чому ж річ? — гаряче підхопив Соттау. — Досить натякнути Кейз-Олові, і він залюбки дозволить тобі провести такий експеримент. Вартість бомби — це якась частка вартості палаців ясновельможного в Ріо-Айр.

Така перспектива припала до смаку Літтлові. Він давно мріяв перевірити свою теорію, не раз писав доповідні записки на цю тему, але Кейз-Ол був не з тих, що викидають гроші на сумнівні досліди. Зараз обставини склалися дуже сприятливо.

— Справді, мій любий. Але таке питання зразу не розв'яжеш. І наш сьогоднішній бридж лясне.

— Та чорт з ним, — прости, господи, що вирвалось. Діло — насамперед.

Ще і ще обчислював і розраховував професор Ейр Літтл, креслив схеми та графіки, проводив лінії повітряних фронтів на карті. В ці хвилини він справді нагадував полководця і потай пишався з того, що може, нарешті, протиставити силам небесним сили звичайні, земні — міць і розум людини.

Та ось він насупився, гмикнув роздратовано. Єпископ Соттау, що, сидячи у фотелі, знічев'я гортав ілюстрований журнал, враз насторожився:

— Ну, громовержцю, що там?

— Нічого не вийде, — Літтл роздратовано шпурнув олівець і почухав потилицю. — Все правильно. Все було б гаразд, якби одному із наших предків не заманулося поселитись у долині ріки Атаски. Ось глянь сюди… — Професор простяг карту єпископові. — Бомбу можна зірвати отут, у пустелі, і вибух нікому не завдасть лиха. Ріо-Айр буде врятований. Але те, що чекало на нього, спіткає Сан-Клей… Ти не бував там? Це містечко, що має понад сорок тисяч мешканців. Будинки — переважно дерев'яні. Ураган розкидає їх, а злива знесе в Атаску рештки… Ні, я не можу заради порятунку одних прирікати на знищення інших!

— Гм… З точки зору людяності — цілком правильно. Але ж свого жалюгідного майна теж шкода… То коли, кажеш, почнеться отой страшний суд для Ріо-Айр?

— Післязавтра увечері. Завтра вранці я повідомлю місцеву владу. Слід підготувати евакуацію заздалегідь.

— Прошу тебе, не поспішай, — похопився Соттау. — Може, вдасться щось вигадати. Чи немає, наприклад, ще однієї практичної точки?

— Критичної, — машинально поправив професор Літтл. — Таких точок скільки завгодно. Але коли в запропонованому місці треба зірвати одну атомну бомбу, то в інших — десятки й сотні. На це ніхто не піде.

На цьому розмова й урвалась. Звичайно, ні про який бридж уже не могло бути й мови. Єпископ Соттау поїхав у один бік, а Літтл — в інший.

Сумно, тяжко було професорові того вечора. Наближалася старість, а він до неї так і не встиг підготуватися. Дітей у нього не було; свавільна й пожадлива дружина, переконавшись, що професорський диплом хоч і дає таку-сяку славу, та приносить мало дайлерів, утекла до якогось бізнесмена, а пізніше загубився її й слід. Особнячок, який придбав собі Ейр Літтл, був його омріяною тихою гаванню, де можна було б дожити віку, як сам хочеш.

Якби лихо впало несподівано, воно, мабуть, сприйнялося б легше. Але ж був засіб уникнути його — засіб, до якого професор Ейр Літтл аж ніяк не міг вдатися.

Він народився й зріс у родині, всі члени якої працювали не покладаючи рук, цінували кожну монету й шанували набутки — як свої, так і чужі. Вкрасти чи пограбувати когось було для Ейра Літтла чи не страшнішим, ніж бути обікраденим і пограбованим. Його мало цікавили соціальні проблеми, він не замислювався, яким чином та чи інша людина придбала собі майно. Але коли воно вже було, відібрати його — отже вчинити найбільший у світі злочин. З цих міркувань Ейр Літтл виступав проти комуністів і з цих же міркувань і думки не припускав про рятування кількох сотень палаців, дач та свого будиночка ціною