Читати книгу - "Мушкетери, Валентин Ісаакович Річ"

— Цікаво, — прошепотів він. — Дуже цікаво! Якщо я не помиляюсь, тут шістдесят градусів.

Матвій підхопився, взяв на столі великий мідний транспортир і приклав його до рейсшини.

Він не помилявся. Лінія, яка з’єднувала Кришталевий з Маріанською западиною, йшла під кутом у шістдесят градусів до лінії, що була проведена між западиною і Хірбетським нагір’ям.

Не зрозуміти такого точного визначення могла б хіба що людина, котра зовсім забула геометрію. Шістдесят градусів. Правильний трикутник!

Не гаючи ні секунди, Матвій почав креслити його на карті, і незабаром дві червоні лінії, що вийшли з Хірбету і Маріани, зійшлися за Північним полюсом в Льодовитому океані.

Невже вони залишили вимпел на дні океану? Та ще й Північного Льодовитого?

Кілька хвилин Матвій простояв на колінах, дивлячись на стародавній материк, який ось уже на протязі мільйонів років не піддається ні грізній вогненній стихії, що клекоче під ним, ні не менш грізній водяній стихії, яка штурмує його береги.

Що й казати, якби він, Матвій Бєлов, був жителем якогось Канопуса чи Оріона і з’явився на Землю хоч двадцять мільйонів, хоч двадцять тисяч років тому, навряд чи пощастило б йому відшукати надійніше сховище для вимпела, ніж Азіатський материк…

— Але де? В якій саме точці Азії?

Ще не раз він поглядав то на одну, то на другу вершину накресленого на карті червоного трикутника. Невже все-таки в океані? Спробуй доберись туди!

А якщо не в океані?..

Вже на ранок після довгих роздумів Матвій почав помічати щось у центрі трикутника, бормочучи при цьому: “Висота, вона ж медіана, вона ж бісектриса…”

Потім повільно підвівся від карти, глянув на годинник, який показував за чверть п’яту, підійшов до телефону і, одчайдушно махнувши рукою, набрав номер.

З хвилину ніхто не відповідав. Потім у трубці почувся сонний сердитий голос.

— Майєчко, вітаю! — весело сказав Матвій. — Ти маєш карту Азії?

— Ти що, з глузду з’їхав? — розсердилась Майя.

— Можливо! Але я хочу, щоб ти раніше за всіх довідалася: місце перебування вимпела — за триста сорок кілометрів від Красноярська!

Хто ж то знав, що найважче тільки ще починається?

Морочитись у лабораторії, вишукувати піраміди, сушити собі голову, сидячи над картою, — все це було дитячою забавкою у порівнянні з тим, що вони тепер вирішили робити.

Бездумно ступаючи по краю льотного поля, Матвій глянув на літак, якого, наче немовля із соски, напували двоє величезних автозаправників, що здавалися ліліпутами поруч із крилатим велетнем.

Незабаром ТУ злетить у небо, ляже на курс і привезе його, Матвія Бєлова, до Красноярська Наварив каші — тепер, будь ласкавий, — їж!

Є така стара приказка: “Гладенько було на папері, та про вибалки забули, а по них ходити”. Трапляються щасливчики, в яких хоч на папері все йде гладко! А що робити, коли навіть на папері виходить казна-що?

Якщо шукаєш центр накресленого на аркуші ватману трикутника, то розмір знайденої точки — лише десята часточка міліметра.

Коли геодезисти, розбиваючи майданчик для парку, шукають точку, що міститься в центрі відомого для них трикутника, на вершинах якого вони можуть встановити свій інструмент з трубами-далекомірами, то вони вже знаходять не точку. Бо знайти точку в цьому випадку неможливо. Будь-який прилад — навіть найточніший — показує дещо помилкові дані. Земля не зовсім рівна. Повітря, крізь яке геодезист дивиться на точку, не зовсім прозоре.

Замість точки виходить щось на зразок чайного блюдечка. Проте для розбивки парку точніші дані й не потрібні.

Але коли треба “розбивати”, як кажуть будівельники, трикутник на півтора материка, тут уже чайним блюдцем не відбудешся. За найоптимістичнішими підрахунками геодезистів, центр трикутника, який шукав Матвій, являв собою “точку” із сотнею кілометрів у діаметрі.

Це на папері, де на площі трохи більшій за половину поштової листівки вміщується увесь Байкал. Що ж буде там, у “вибалках”?

Заглиблений у ці думки, Матвій блукав поодаль від стовпища пасажирів, що чекали посадки. А слідом за ним невтомно ступав Серьогін, якому головний редактор категорично відмовив у повторній подорожі в Сибір, та ще й з Бєловим (Тарасюк полетів у Красноярськ на два дні раніше).

— Матвію, агов, Матвію, — удесяте повторив Серьогін, — а як ти думаєш, звідки вони прилетіли? Я думаю, з Фаетона!

— З Фаетона, — механічно повторив Бєлов.

— Саме так! — зрадів Серьогін. — З тієї самої десятої планети, що оберталась між Юпітером і Марсом, а потім розсипались на астероїди… Та зачекай ти хвилиночку, не тупочи, наче на параді! — Він міцно ухопив Матвія за лікоть. — Це дуже важливо! Адже ти зараз полетиш, і тоді шукай вітру в полі!

— Не полечу ж на Фаетон! — зупинившись, сказав Бєлов.

Серьогін усміхнувся: нарешті вдалося привернути до себе Матвієву увагу!

— Я маю докази, що Фаетон існував насправді!

І поспіхом, щоб встигнути до оголошення посадки, Леонід Серьогін почав розповідати Матвієві про одну старовинну карту неба…

На самому початку нашої ери мусаваратський астроном Альдамак склав карту зоряного неба. На ній налічували дев’ятсот сімдесят сім зірок. Але основним скарбом для сучасних учених виявилась не сама карта, а так звані “Пояснення” до неї.

Альдамак писав, що зірки — віддалені сонця. Що не Сонце обертається навколо Землі, а Земля навколо Сонця. Що у зірок обов’язково є свої землі зі своїми людьми — селянами,