Читати книгу - "Земля, Ольга Кобилянська"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
- Сьогодні зрання! - відповів хлопець.- Вона розсміялася мені в лице та сказала, що не наїлася дурних грибів, аби піти за мене. Прошу вас, лелічко Маріє,- додав він щиро,- що я за дурень? Якби я був дурний, то мене б ніхто не тримав на службі. Тут я вже більше як рік у службі, і не лише тут, я служив деінше. У панотця. Там мав я весь товар під собою. Я склав собі грошей, маю гарні речі, два кожухи, два сердаки, я хочу собі хату поставити, а вона мені каже: «Іди, дурню, йди! Я ще не наїлася дурних грибів, аби за тебе піти! Посватай Григорієву Рахіру, і так його город о межу до твого поля!» Оце сказала вона мені!
Він усів одним рухом прямо на лаві, вдарився з цілої сили по ногах і зітхнув із глибини серця:
- Такий сором!
Відтак почухався майже з диким рухом у голову, в своє руде волосся. Був до глибини душі зворушений, майже знівечений.
- Оце б ви упхалися в гадяче гніздо! - кликнула ненависно Марія, що вже тоді з Григорієм. і сестрою не дуже-то в згоді проживала.- Григорій пропив би ваше поле, нім би ви оженилися. З них кожне ходить по людях, як лиха година, та коїть лише лихо. Рахіра краде, як її тато. Не потрібна така!
- Але Домніка не ліпша від них усіх. Я мав її день і ніч у душі, я любив її так, що лише бог знає, а вона мене не хоче. Чи я їй що злого зробив? Нехай хто скаже, що я їй злого зробив!
- А де ж вона? Я б з нею поговорила! - сказала поквапне Марія.
- Та десь вертиться он там по хаті!
- Я з нею поговорю! - потішала його Марія.- Не журіться! Дівчина так, як віск, тане, коли хлопець сватає! Вона також не з великого роду, та й уже в літах! Сьогодні вона вас відкинула, сьогодні вона не їла дурних грибів, але за тиждень вона собі все роздумає, і ви підете до панотця та й дасте на заповідь. Не журіться, сину, не журіться! Я з Домнічкою добре живу, а ви добрий хлопець, то я вас порятую, як зможу.
- Ой лелічко добра, ви нічого не вдієте!. - забідкався наново парубок.- Вона мене не хоче! «Іди, дурню, іди!» - сказала мені та глумилася з мене; і тепер знають про те чи не всі у селі та й сміються з мене! Ой, коби ви порятували мене, коби навчили її розуму.
Говорив розпучливим голосом і, неначе б не було нікого в хаті, кинувся, як перше, на лаву і, заривши лице в старий киптар, що лежав перед ним на лаві, простогнав із цілої груді.
Марійка потішала, як могла, станула близько розплаканого та вмовляла, обіцювала, доки й справді нарікання і зітхання не устали, а відтак пішла з хати, аби, як сказала, «навчити дівку розуму».
Дві неділі пізніше змінила Домніка свої думки щодо сватання Ілії. Чи вже розумні слова Марійчині, котра щиро любила і подивляла чорнооку дівчину, вплинули на неї так, що вона надумалася зовсім інакше, чи, може, її просьби й намови зворушили її серце? Ніхто сього не знав.
Вона ходила цілий тиждень із захмуреним лицем, сварила на Ілію щохвилі за кожну нісенітницю, а напослідку станула перед панею і вимовила їй службу.
- Я віддаюся! - сказала із згриженим лицем і вділ спущеними очима. Пані здивувалася.
- Ти, Домніко? За кого?
- За Ілію! - відказала рішучим тоном, не підводячи очей.
- За Ілію? - кликнула пані зчудована, а відтак додала ласкаво: - А чи буде се добре, Домнічко? Ся здвигнула плечима.
- Не знаю! - відповіла.- Але воно таки виходить на таке, що він має бути моїм чоловіком. Він не дає мені супокою! День і ніч не дає мені супокою! Він таки буде моя доленька!
Пані представляла їй, що він їй не пара, що молодший за неї, нагадувала його глупкуватість та лінивство, що прибирало в деяких днях величезні розміри, але дівчина оставала при своїм.
- Я сього не боюся! - була її одинока відповідь на всякі закиди.
Ілія був найщасливішим чоловіком на божім світі, тим часом Домніка знаходилася у чуднім настрої. Раз сварила судженого в найбрутальніший спосіб, раз плакала тайком, а знов іншими хвилями бувала говірлива й весела і шила весільну сорочку. Тим часом панотець виголосив у церкві другу заповідь.
Одного дня пішли обоє з кількома іншими ґаздами і ґаздинями до міста, аби дещо закупити на весілля. Відти повернули вже на якийсь час нареченими назад. Домніка здибала там свого давнього милого, що служив при війську, і коли сей довідався, що вона дала слово іншому і вже мало бути весілля небаром, напав її з грозьбою і просьбами, аби цофнула [88] дане слово, інакше «або один, або другий піде землю гризти».
Домніка стала біла, як стіна, і на всі його закиди находила лише одні слова оборони:
- Так бог дав, бо надставив мені його!
А Ілія бідкався та лементував:
- Я вже зо тридцять ринських видав на весілля, та й що в селі скажуть?
Притім тримався судорожне Домніки і глядів, моз дитина, безпомічно в її обличчя. З хвилі, в якій дала йому слово, що піде за нього, підчинявся насліпо її волі, і, як здавалося, вона була йому зовсім не потрібна.
- Я віддам вам ваших тридцять ринських,- впевняв героїчно вояк,- лише не мордуйте мене, добрий чоловічеі Моє нещастя спаде на вашу голову. Я маю при війську ще лиш півроку служити, а ви зважте, що вона дала вперед слово мені. Чекав я, може й вона чекати! - Се останнє повторяв він раз по раз, утираючи все наново маленькою хустинкою зіпріле чоло і вихиляючи одну чарочку горівки по другій. Платив щедро нареченим і глядів з амбіцією, аби пили.
Ілія пив справді, а Домніка вимовлялася. Говорила мало, і було по ній видно, що зайшла в боротьбу з собою.
Оцей її перший наречений, се не був «Ілія»… Коли зміркувала, що Ілія змінився під впливом напитку, потягнула його за рукав і спитала остро:
- Береш тридцять ринських? Дмитро тобі їх зверне!
Ілія вибалушив на неї свої круглі очі і відтворив рот, неначе для ліпшого зрозуміння її слів.
- Другий не виплатить тобі їх так скоро готівкою на
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Земля, Ольга Кобилянська», після закриття браузера.