Книги Українською Мовою » 💙 Класика » Земля, Ольга Кобилянська 📚 - Українською

Читати книгу - "Земля, Ольга Кобилянська"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Земля" автора Ольга Кобилянська. Жанр книги: 💙 Класика. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 43 44 45 ... 98
Перейти на сторінку:
сва­та­ли Домнічку, Іліе? - спи­та­ла по­важ­но, при­су­ва­ючись ближ­че до хлоп­ця, за­був­ши зовсім спра­ву, в якій, влас­ти­во, прий­шла.

- Сьогодні зран­ня! - відповів хло­пець.- Во­на розсміяла­ся мені в ли­це та ска­за­ла, що не наїла­ся дур­них грибів, аби піти за ме­не. Про­шу вас, лелічко Маріє,- до­дав він щи­ро,- що я за ду­рень? Як­би я був дур­ний, то ме­не б ніхто не три­мав на службі. Тут я вже більше як рік у службі, і не ли­ше тут, я слу­жив деінше. У па­нот­ця. Там мав я весь то­вар під со­бою. Я склав собі гро­шей, маю гарні речі, два ко­жу­хи, два сер­да­ки, я хо­чу собі ха­ту пос­та­ви­ти, а во­на мені ка­же: «Іди, дур­ню, йди! Я ще не наїла­ся дур­них грибів, аби за те­бе піти! Пос­ва­тай Гри­горієву Рахіру, і так йо­го го­род о ме­жу до тво­го по­ля!» Оце ска­за­ла во­на мені!


Він усів од­ним ру­хом пря­мо на лаві, вда­рив­ся з цілої си­ли по но­гах і зітхнув із гли­би­ни сер­ця:


- Такий со­ром!


Відтак по­чу­хав­ся май­же з ди­ким ру­хом у го­ло­ву, в своє ру­де во­лос­ся. Був до гли­би­ни душі зво­ру­ше­ний, май­же зніве­че­ний.


- Оце б ви уп­ха­ли­ся в га­дя­че гніздо! - клик­ну­ла не­на­вис­но Марія, що вже тоді з Гри­горієм. і сест­рою не ду­же-то в згоді про­жи­ва­ла.- Гри­горій про­пив би ва­ше по­ле, нім би ви оже­ни­ли­ся. З них кож­не хо­дить по лю­дях, як ли­ха го­ди­на, та коїть ли­ше ли­хо. Рахіра кра­де, як її та­то. Не потрібна та­ка!


- Але Домніка не ліпша від них усіх. Я мав її день і ніч у душі, я лю­бив її так, що ли­ше бог знає, а во­на ме­не не хо­че. Чи я їй що зло­го зро­бив? Не­хай хто ска­же, що я їй зло­го зро­бив!


- А де ж во­на? Я б з нею по­го­во­ри­ла! - ска­за­ла пок­вап­не Марія.


- Та десь вер­титься он там по хаті!


- Я з нею по­го­во­рю! - потіша­ла йо­го Марія.- Не журіться! Дівчи­на так, як віск, та­не, ко­ли хло­пець сва­тає! Во­на та­кож не з ве­ли­ко­го ро­ду, та й уже в літах! Сьогодні во­на вас відки­ну­ла, сьогодні во­на не їла дур­них грибів, але за тиж­день во­на собі все роз­ду­має, і ви піде­те до па­нот­ця та й дас­те на за­повідь. Не журіться, си­ну, не журіться! Я з Домнічкою доб­ре жи­ву, а ви доб­рий хло­пець, то я вас по­ря­тую, як змо­жу.


- Ой лелічко доб­ра, ви нічо­го не вдієте!. - забідкав­ся на­но­во па­ру­бок.- Во­на ме­не не хо­че! «Іди, дур­ню, іди!» - ска­за­ла мені та глу­ми­ла­ся з ме­не; і те­пер зна­ють про те чи не всі у селі та й сміються з ме­не! Ой, ко­би ви по­ря­ту­ва­ли ме­не, ко­би нав­чи­ли її ро­зу­му.


Говорив роз­пуч­ли­вим го­ло­сом і, не­на­че б не бу­ло ніко­го в хаті, ки­нув­ся, як пер­ше, на ла­ву і, за­рив­ши ли­це в ста­рий кип­тар, що ле­жав пе­ред ним на лаві, прос­тог­нав із цілої груді.


Марійка потіша­ла, як мог­ла, ста­ну­ла близько розп­ла­ка­но­го та вмов­ля­ла, обіцю­ва­ла, до­ки й справді нарікан­ня і зітхан­ня не ус­та­ли, а відтак пішла з ха­ти, аби, як ска­за­ла, «нав­чи­ти дівку ро­зу­му».


Дві неділі пізніше зміни­ла Домніка свої дум­ки що­до сва­тан­ня Ілії. Чи вже ро­зумні сло­ва Марійчині, кот­ра щи­ро лю­би­ла і по­див­ля­ла чор­но­оку дівчи­ну, впли­ну­ли на неї так, що во­на на­ду­ма­ла­ся зовсім інак­ше, чи, мо­же, її просьби й на­мо­ви зво­ру­ши­ли її сер­це? Ніхто сього не знав.


Вона хо­ди­ла цілий тиж­день із зах­му­ре­ним ли­цем, сва­ри­ла на Ілію щох­вилі за кож­ну нісенітни­цю, а на­послідку ста­ну­ла пе­ред па­нею і ви­мо­ви­ла їй служ­бу.


- Я відда­юся! - ска­за­ла із згри­же­ним ли­цем і вділ спу­ще­ни­ми очи­ма. Пані зди­ву­ва­ла­ся.


- Ти, Домніко? За ко­го?


- За Ілію! - відка­за­ла рішу­чим то­ном, не підво­дя­чи очей.


- За Ілію? - клик­ну­ла пані зчу­до­ва­на, а відтак до­да­ла лас­ка­во: - А чи бу­де се доб­ре, Домнічко? Ся здвиг­ну­ла пле­чи­ма.


- Не знаю! - відповіла.- Але во­но та­ки ви­хо­дить на та­ке, що він має бу­ти моїм чо­ловіком. Він не дає мені су­по­кою! День і ніч не дає мені су­по­кою! Він та­ки бу­де моя до­ленька!


Пані предс­тав­ля­ла їй, що він їй не па­ра, що мо­лод­ший за неї, на­га­ду­ва­ла йо­го глуп­ку­ватість та лінивст­во, що при­би­ра­ло в де­яких днях ве­ли­чезні розміри, але дівчи­на ос­та­ва­ла при своїм.


- Я сього не бо­юся! - бу­ла її оди­но­ка відповідь на всякі за­ки­ди.


Ілія був най­щас­ливішим чо­ловіком на божім світі, тим ча­сом Домніка зна­хо­ди­ла­ся у чуднім наст­рої. Раз сва­ри­ла суд­же­но­го в най­бру­тальніший спосіб, раз пла­ка­ла тай­ком, а знов інши­ми хви­ля­ми бу­ва­ла говірли­ва й ве­се­ла і ши­ла весільну со­роч­ку. Тим ча­сом па­но­тець ви­го­ло­сив у церкві дру­гу за­повідь.


Одного дня пішли обоє з кілько­ма інши­ми ґазда­ми і ґазди­ня­ми до міста, аби де­що за­ку­пи­ти на весілля. Відти по­вер­ну­ли вже на який­сь час на­ре­че­ни­ми на­зад. Домніка зди­ба­ла там сво­го давнього ми­ло­го, що слу­жив при війську, і ко­ли сей довідав­ся, що во­на да­ла сло­во іншо­му і вже ма­ло бу­ти весілля не­ба­ром, на­пав її з грозьбою і просьба­ми, аби цоф­ну­ла [88] да­не сло­во, інак­ше «або один, або дру­гий піде зем­лю гриз­ти».


Домніка ста­ла біла, як стіна, і на всі йо­го за­ки­ди на­хо­ди­ла ли­ше одні сло­ва обо­ро­ни:


- Так бог дав, бо надс­та­вив мені йо­го!


А Ілія бідкав­ся та ле­мен­ту­вав:


- Я вже зо трид­цять ринських ви­дав на весілля, та й що в селі ска­жуть?


Притім три­мав­ся су­до­рож­не Домніки і глядів, моз ди­ти­на, без­помічно в її об­лич­чя. З хвилі, в якій да­ла йо­му сло­во, що піде за нього, підчи­няв­ся насліпо її волі, і, як зда­ва­ло­ся, во­на бу­ла йо­му зовсім не потрібна.


- Я віддам вам ва­ших трид­цять ринських,- впев­няв ге­роїчно во­як,- ли­ше не мор­дуй­те ме­не, доб­рий чо­ловічеі Моє не­щас­тя спа­де на ва­шу го­ло­ву. Я маю при війську ще лиш півро­ку слу­жи­ти, а ви зваж­те, що во­на да­ла впе­ред сло­во мені. Че­кав я, мо­же й во­на че­ка­ти! - Се ос­таннє пов­то­ряв він раз по раз, ути­ра­ючи все на­но­во ма­ленькою хус­тин­кою зіпріле чо­ло і ви­хи­ля­ючи од­ну ча­роч­ку горівки по другій. Пла­тив щед­ро на­ре­че­ним і глядів з амбіцією, аби пи­ли.


Ілія пив справді, а Домніка ви­мов­ля­ла­ся. Го­во­ри­ла ма­ло, і бу­ло по ній вид­но, що зай­шла в бо­ротьбу з со­бою.


Оцей її пер­ший на­ре­че­ний, се не був «Ілія»… Ко­ли змірку­ва­ла, що Ілія змінив­ся під впли­вом на­пит­ку, по­тяг­ну­ла йо­го за ру­кав і спи­та­ла ост­ро:


- Береш трид­цять ринських? Дмит­ро тобі їх звер­не!


Ілія ви­ба­лу­шив на неї свої круглі очі і відтво­рив рот, не­на­че для ліпшо­го зро­зуміння її слів.


- Другий не вип­ла­тить тобі їх так ско­ро готівкою на

1 ... 43 44 45 ... 98
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Земля, Ольга Кобилянська», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Земля, Ольга Кобилянська"