Читати книгу - "Земля, Ольга Кобилянська"

- Сьогодні зран­ня! - відповів хло­пець.- Во­на розсміяла­ся мені в ли­це та ска­за­ла, що не наїла­ся дур­них грибів, аби піти за ме­не. Про­шу вас, лелічко Маріє,- до­дав він щи­ро,- що я за ду­рень? Як­би я був дур­ний, то ме­не б ніхто не три­мав на службі. Тут я вже більше як рік у службі, і не ли­ше тут, я слу­жив деінше. У па­нот­ця. Там мав я весь то­вар під со­бою. Я склав собі гро­шей, маю гарні речі, два ко­жу­хи, два сер­да­ки, я хо­чу собі ха­ту пос­та­ви­ти, а во­на мені ка­же: «Іди, дур­ню, йди! Я ще не наїла­ся дур­них грибів, аби за те­бе піти! Пос­ва­тай Гри­горієву Рахіру, і так йо­го го­род о ме­жу до тво­го по­ля!» Оце ска­за­ла во­на мені!

Він усів од­ним ру­хом пря­мо на лаві, вда­рив­ся з цілої си­ли по но­гах і зітхнув із гли­би­ни сер­ця:

- Такий со­ром!

Відтак по­чу­хав­ся май­же з ди­ким ру­хом у го­ло­ву, в своє ру­де во­лос­ся. Був до гли­би­ни душі зво­ру­ше­ний, май­же зніве­че­ний.

- Оце б ви уп­ха­ли­ся в га­дя­че гніздо! - клик­ну­ла не­на­вис­но Марія, що вже тоді з Гри­горієм. і сест­рою не ду­же-то в згоді про­жи­ва­ла.- Гри­горій про­пив би ва­ше по­ле, нім би ви оже­ни­ли­ся. З них кож­не хо­дить по лю­дях, як ли­ха го­ди­на, та коїть ли­ше ли­хо. Рахіра кра­де, як її та­то. Не потрібна та­ка!

- Але Домніка не ліпша від них усіх. Я мав її день і ніч у душі, я лю­бив її так, що ли­ше бог знає, а во­на ме­не не хо­че. Чи я їй що зло­го зро­бив? Не­хай хто ска­же, що я їй зло­го зро­бив!

- А де ж во­на? Я б з нею по­го­во­ри­ла! - ска­за­ла пок­вап­не Марія.

- Та десь вер­титься он там по хаті!

- Я з нею по­го­во­рю! - потіша­ла йо­го Марія.- Не журіться! Дівчи­на так, як віск, та­не, ко­ли хло­пець сва­тає! Во­на та­кож не з ве­ли­ко­го ро­ду, та й уже в літах! Сьогодні во­на вас відки­ну­ла, сьогодні во­на не їла дур­них грибів, але за тиж­день во­на собі все роз­ду­має, і ви піде­те до па­нот­ця та й дас­те на за­повідь. Не журіться, си­ну, не журіться! Я з Домнічкою доб­ре жи­ву, а ви доб­рий хло­пець, то я вас по­ря­тую, як змо­жу.

- Ой лелічко доб­ра, ви нічо­го не вдієте!. - забідкав­ся на­но­во па­ру­бок.- Во­на ме­не не хо­че! «Іди, дур­ню, іди!» - ска­за­ла мені та глу­ми­ла­ся з ме­не; і те­пер зна­ють про те чи не всі у селі та й сміються з ме­не! Ой, ко­би ви по­ря­ту­ва­ли ме­не, ко­би нав­чи­ли її ро­зу­му.

Говорив роз­пуч­ли­вим го­ло­сом і, не­на­че б не бу­ло ніко­го в хаті, ки­нув­ся, як пер­ше, на ла­ву і, за­рив­ши ли­це в ста­рий кип­тар, що ле­жав пе­ред ним на лаві, прос­тог­нав із цілої груді.

Марійка потіша­ла, як мог­ла, ста­ну­ла близько розп­ла­ка­но­го та вмов­ля­ла, обіцю­ва­ла, до­ки й справді нарікан­ня і зітхан­ня не ус­та­ли, а відтак пішла з ха­ти, аби, як ска­за­ла, «нав­чи­ти дівку ро­зу­му».

Дві неділі пізніше зміни­ла Домніка свої дум­ки що­до сва­тан­ня Ілії. Чи вже ро­зумні сло­ва Марійчині, кот­ра щи­ро лю­би­ла і по­див­ля­ла чор­но­оку дівчи­ну, впли­ну­ли на неї так, що во­на на­ду­ма­ла­ся зовсім інак­ше, чи, мо­же, її просьби й на­мо­ви зво­ру­ши­ли її сер­це? Ніхто сього не знав.

Вона хо­ди­ла цілий тиж­день із зах­му­ре­ним ли­цем, сва­ри­ла на Ілію щох­вилі за кож­ну нісенітни­цю, а на­послідку ста­ну­ла пе­ред па­нею і ви­мо­ви­ла їй служ­бу.

- Я відда­юся! - ска­за­ла із згри­же­ним ли­цем і вділ спу­ще­ни­ми очи­ма. Пані зди­ву­ва­ла­ся.

- Ти, Домніко? За ко­го?

- За Ілію! - відка­за­ла рішу­чим то­ном, не підво­дя­чи очей.

- За Ілію? - клик­ну­ла пані зчу­до­ва­на, а відтак до­да­ла лас­ка­во: - А чи бу­де се доб­ре, Домнічко? Ся здвиг­ну­ла пле­чи­ма.

- Не знаю! - відповіла.- Але во­но та­ки ви­хо­дить на та­ке, що він має бу­ти моїм чо­ловіком. Він не дає мені су­по­кою! День і ніч не дає мені су­по­кою! Він та­ки бу­де моя до­ленька!

Пані предс­тав­ля­ла їй, що він їй не па­ра, що мо­лод­ший за неї, на­га­ду­ва­ла йо­го глуп­ку­ватість та лінивст­во, що при­би­ра­ло в де­яких днях ве­ли­чезні розміри, але дівчи­на ос­та­ва­ла при своїм.

- Я сього не бо­юся! - бу­ла її оди­но­ка відповідь на всякі за­ки­ди.

Ілія був най­щас­ливішим чо­ловіком на божім світі, тим ча­сом Домніка зна­хо­ди­ла­ся у чуднім наст­рої. Раз сва­ри­ла суд­же­но­го в най­бру­тальніший спосіб, раз пла­ка­ла тай­ком, а знов інши­ми хви­ля­ми бу­ва­ла говірли­ва й ве­се­ла і ши­ла весільну со­роч­ку. Тим ча­сом па­но­тець ви­го­ло­сив у церкві дру­гу за­повідь.

Одного дня пішли обоє з кілько­ма інши­ми ґазда­ми і ґазди­ня­ми до міста, аби де­що за­ку­пи­ти на весілля. Відти по­вер­ну­ли вже на який­сь час на­ре­че­ни­ми на­зад. Домніка зди­ба­ла там сво­го давнього ми­ло­го, що слу­жив при війську, і ко­ли сей довідав­ся, що во­на да­ла сло­во іншо­му і вже ма­ло бу­ти весілля не­ба­ром, на­пав її з грозьбою і просьба­ми, аби цоф­ну­ла [88] да­не сло­во, інак­ше «або один, або дру­гий піде зем­лю гриз­ти».

Домніка ста­ла біла, як стіна, і на всі йо­го за­ки­ди на­хо­ди­ла ли­ше одні сло­ва обо­ро­ни:

- Так бог дав, бо надс­та­вив мені йо­го!

А Ілія бідкав­ся та ле­мен­ту­вав:

- Я вже зо трид­цять ринських ви­дав на весілля, та й що в селі ска­жуть?

Притім три­мав­ся су­до­рож­не Домніки і глядів, моз ди­ти­на, без­помічно в її об­лич­чя. З хвилі, в якій да­ла йо­му сло­во, що піде за нього, підчи­няв­ся насліпо її волі, і, як зда­ва­ло­ся, во­на бу­ла йо­му зовсім не потрібна.

- Я віддам вам ва­ших трид­цять ринських,- впев­няв ге­роїчно во­як,- ли­ше не мор­дуй­те ме­не, доб­рий чо­ловічеі Моє не­щас­тя спа­де на ва­шу го­ло­ву. Я маю при війську ще лиш півро­ку слу­жи­ти, а ви зваж­те, що во­на да­ла впе­ред сло­во мені. Че­кав я, мо­же й во­на че­ка­ти! - Се ос­таннє пов­то­ряв він раз по раз, ути­ра­ючи все на­но­во ма­ленькою хус­тин­кою зіпріле чо­ло і ви­хи­ля­ючи од­ну ча­роч­ку горівки по другій. Пла­тив щед­ро на­ре­че­ним і глядів з амбіцією, аби пи­ли.

Ілія пив справді, а Домніка ви­мов­ля­ла­ся. Го­во­ри­ла ма­ло, і бу­ло по ній вид­но, що зай­шла в бо­ротьбу з со­бою.

Оцей її пер­ший на­ре­че­ний, се не був «Ілія»… Ко­ли змірку­ва­ла, що Ілія змінив­ся під впли­вом на­пит­ку, по­тяг­ну­ла йо­го за ру­кав і спи­та­ла ост­ро:

- Береш трид­цять ринських? Дмит­ро тобі їх звер­не!

Ілія ви­ба­лу­шив на неї свої круглі очі і відтво­рив рот, не­на­че для ліпшо­го зро­зуміння її слів.

- Другий не вип­ла­тить тобі їх так ско­ро готівкою на