Читати книгу - "Зелені мартенси, Іоанна Ягелло"

Тато, мабуть, страшенно хвилювався, бо випив півпляшки коньяку, чекаючи на мене, хоч він радше непитущий, і мені довелося все йому розповісти, хоч я й падала з ніг. Він дивувався, що Фелікс так довго мене проводжав, але, звісно, я нічого йому не сказала, хоч не певна, що він не здогадався, бо дивився на мене з підозрою. Я тікаю до кімнати, щоб обміркувати все на самоті.

У житті людини трапляються моменти, коли змінюється все. Мить, коли тебе цілує хлопець, в якого ти закохана, безсумнівно, одна з них. Коли він сказав, що кохає мене, мені здалося, що серце впало десь до шлунку. Якісь мудрі вчені заявили б, напевно, що це фізіологія, адреналін чи щось типу цього (може, навіть Фелікс так би сказав, у нього постійно є якісь наукові теорії), проте жодна наука не могла б цього описати. Загалом, думати про це марно, це треба просто пережити, хоч раз. Тоді в людині все змінюється, ціле сприйняття світу. Це так, наче всі елементи пазла опинилися на своєму місці, бо раптом розумієш, що в житті найважливіше. От тільки не знаю, чому я йому нічого не відповіла. Адже мені хотілося. Але я не змогла.

Напускаю гарячу ванну. Додаю до води соснову піну й сиджу в ній. Обожнюю це. Заплющую очі й переживаю все ще раз. А тоді вдягаю свою улюблену піжаму, рожеву, вона фланелева й тепла, і настає абсолютне блаженство. Хочу, щоб мені наснилися чудові сни. І добре відпочити перед концертом. Йду поцілувати тата перед сном.

Тато допитливо дивиться на мене.

— Ти така… ти зараз виглядаєш точнісінько, як мама, — каже він сумно. — Ти виглядаєш, як твоя мама, коли я вперше поцілував її.

Завмираю. Я не хочу, щоб він дізнався. Звісно, ми близькі, але виливати душу власному батькові попри все якось незручно.

— Добраніч, тату.

Але він не слухає, розповідає далі.

— Знаєш, спочатку це твоя мама була більше закохана.

— Справді? — цього вони мені ніколи не казали.

— Бо так інколи трапляється. Що другій людині потрібно більше часу. У мене була… ну, неважливо.

— От якраз важливо!

О, ні, якщо вже почав, нехай договорює.

— Ну, гаразд. До знайомства із твоєю мамою я пережив таке… ну, нерозділене кохання. Це була моя однокласниця. Майже всі роки в ліцеї я любив цю дівчину, кілька разів мені навіть вдалося витягнути її кудись, і я вважав її своєю дівчиною… Але потім вона зустріла когось іншого. Ну, так. Я рік ходив, як причмелений, пізніше наші шляхи розійшлися. І тоді я познайомився із твоєю мамою. Спочатку вона мені просто подобалася, це вона більше… сказала мені, коли ми вже були разом. Що закохалася в мене з першого погляду.

— А ти потім ніколи не бачив ту дівчину?

— Ніколи.

— Може, пошукаєш її на Фейсбуці?

— Я шукав, — зізнається батько. — Але вона, напевно, змінила прізвище. Я навіть думав… це дурня.

— Що давнє кохання не вмирає?

— Загалом не знаю. Але через рік після маминої смерті я подумав, що не хочу жити сам. Розумієш?

— Розумію.

— Ти колись пожартувала, щоб я зареєструвався на якомусь сайті знайомств. Я зробив це давно.

— Справді? — усміхаюся. Цікаво, що він там написав про себе. Колись змушу його показати. — І як?

— Ніяк. Це не мало сенсу. Я передивлявся ті фото й описи, але на мене це не діє. Це мусить статися в реальності. Я швидко видалив профіль. Ну, і, власне, тоді я намагався знайти ту дівчину, але безуспішно. А потім зустрів Беату…

— І… Анжеліку… і Марту.

— Ну, так. Неважливо. Дійсно, лягай уже спати.

— Точно. Мені потрібно виспатися перед концертом.

— Ти зіграєш ту пісню?

— Яку пісню?

— Ну… оту, що ти написала.

— Та де, тату, припини.

— Зіграй. Якщо він для тебе важливий… це справді щось особливе. А я чув через двері, як ти її співаєш.

У тебе дуже гарний голос. А слова просто чудові. Зіграй. Побачиш, ти ніколи про це не пошкодуєш. Знаєш, іноді я думаю, що міг би зробити більше.

— Більше?

— Знаєш, іноді людині спадає на думку зробити щось особливе для того, кого вона любить. Купити великий букет троянд без приводу, або, не знаю, зробити балончиком великий напис на Палаці культури, розумієш? Але зазвичай цього не робиш. Бо страшно видатися дурним. А це насправді не дурне. Якщо вже наважуєшся на такий жест, то незалежно від наслідків і як воно закінчиться, спогад лишається на все життя, розумієш?

Я киваю.

— Ох, пізно як. Вибач, доню, за цю сповідь, але я випив трохи коньяку, бо перехвилювався, де ти є. Це такий дивний вечір.

— Для мене теж. Багато чого сталося, — кажу. Але не додаю, що мене не полишає передчуття, що має статися ще щось. Але що саме?

Не думав, що так сильно хвилюватимусь перед тим концертом, а все ж. Може, я не створений для виступів на сцені, бо коли відсувають завісу, і я бачу, скільки людей зібралося в глядацькому залі, мене кидає то в жар, то в холод. Опта каже, щоб я не переймався, і навіть думає, чи не підрум’янити мені трохи щоки своєю помадою, бо я буцімто шалено блідий, але як на мене, це зайве.

Я боюся розклеїтися й не зіграти. Щойно тепер я згадую концерти в музичній школі наприкінці навчального року, це був справжній кошмар. Я так боявся помилитися. Щоправда, я ніколи не помилявся, навіть коли мені здавалося, що в мене дерев’яні пальці, і я забув усі ноти. Кажу про це Опті, а вона, як