Читати книгу - "Знак біди"

А назва пагорба залишилась і, відай, залишиться ще надовго, точно визначаючи суть цього малопридатного для хліборобства клаптика землі, освяченого слізьми, трудом, багатолітніми селянськими муками.

15

Мабуть, зима повертала на весну — минули завії, вдень потеплішало, надворі гарно розтавало, а вночі брався добрячий морозець, аж потріскувало по кутках. Ранок починався широкою, розлитою на півнеба загравою, із-за лісу в морозяній поволоці викочувалось червоне колесо сонця, набиралося сили, яснішало, й небавом довжезні тіні від дерев, пагорбів, стовпів витягувались через усе поле з осілим після відлиг, хрумким снігом. Морозна далечінь марилась сіруватою просинню лісу, розмитою пістрявістю перелісків, кущів, очерету, мочарів, а поруч усе яскраво сяяло, біліло до болю в очах. Було по-святковому тихо й хороше.

Степанида, проте, мало милувалася красою погожого ранку, може, навіть не помічала його —- вона припізнилась біля печі, не впоралася зі скотиною, сказала Петрикові, що доробити — напоїти овечок, замішати курям, — а сама побігла через поле до Висілків.

М’яко бігла крижаною доріжкою в старих латаних валянках і думала, що повернеться тепер хіба що смерком — якраз припекло з колгоспом, який таки зорганізували тиждень тому. Сиділи до ранку, а таки домоглися — більш як половина Висілків погодилася вступити. Мабуть, Новик правду казав: розкуркулиш одного — інші задумаються. Задумались, поміркували й погодилися. Тепер три дні підряд комісія з усуспільнення ходила по дворах, описувала насіння, інвентар, коней, збрую. Звичайно, Степанида прибігала раненько до сільради, а звідти вони вчотирьох ішли по селі, нікого не минаючи, у кожен двір — крізь жіночий плач, злякано-заклопотані погляди старих, напружено-примовклу увагу дітей — усе брали на облік. Було важко, але треба було.

Вона думала того дня, що не застане голову в сільраді, що, мабуть, доведеться наздоганяти комісію десь на селі, й дуже здивувалась, коли, відчинивши двері довгої, мов обора, дякової хати, побачила всіх на місці. Мовчазно сидів за столом Лявон, а навпроти — присадкуватий мужик у чорному кожушку, його сусід Корнило, якого також обрали до комісії з усуспільнення; відвернувшись до вікна, стояв у своїй довгій військовій шинелі Василько Гончарик. Було дуже накурено й холодно, і панував якийсь переляк чи клопіт, який одразу відчула Степанида. Вона стримано привіталася:

— День добрий.

— Дідька він добрий, — сказав Лявон, повівши на неї одним оком. — Поганий день.

Степанида не зрозуміла.

— А що? Погода гарна.

— Аж занадто. Ось-ось завесниться. Але... На прочитай оце.

Він подав їй невеличкий, добре вже пожужмлений аркушик районної газети «Червоний хлібороб». Ще нічого не розуміючи, вона з натугою почала читати розкидані по сторінці заголовки: «Вище прапор індустріалізації», «На нові рейки!», «План вивезення ділової деревини під загрозою зриву». На другому боці був невеликий малюнок: червоноармієць, широко розставивши ноги, простромлює багнетом пузатого буржуя з вищиреними зубами.

— Не туди дивишся, — сказав Корнило. — Ось, у кутку.

Справді, в самому куточку газети не дуже великими літерами значився заголовок: «У Слобідських Висілках потурають класовому ворогові — куркулеві». Степанида уп’ялася очима в дрібненькі літери замітки і, ледь ворушачи губами, почала читати. В замітці писалося, що тоді, як скрізь по країні йде гостра боротьба з куркулем як з класовим ворогом, у Висілках цю боротьбу ігнорують і розкуркулили тільки одного ворога, який мав найману силу, — Івана Гужова. А найману силу мали ще й такі господарі: Багатько Корнило, що два літа наймав Колондьонок Фросину жати збіжжя, Прохориха, яка три роки підряд наймає орати, жати і сіяти, Багатько Ладимир, що наймав молотників. Усе це можуть підтвердити свідки. «Ніякої пощади класовому ворогові!» — таким закликом закінчувалася та замітка. Підпис під нею був загадковий — просто: Сількор.

Степанида одразу зрозуміла, чого похнюпились оці мужчини, надто Корнило, та й голова Лявон. Їй теж стало страшнувато, вона навіть хотіла ще раз перечитати, щоб упевнитись, що все зрозуміла правильно, але Корнило забрав у неї газету.

— Ну, бачила? Це я класовий ворог?

— А я потураю! — уїдливо сказав Лявон.

Степанида присіла на лаву, вона нічого не могла збагнути, хоч написане в газеті було правдою, але ж... До чого вона вела, та правда замітки, про те страшно було подумати.

— І хто б ото був, сволота? — двома пальцями скаліченої руки стукнув по столі Лявон.

— А я вам кажу хто! Його робота! — знервовано сказав Корнило і підвівся від столу. Біля вікна обернувся Гончарик, ставний у своїй червоноармійській формі, поверх котрої висіла при поясі важка кобура з наганом — промовиста відзнака його нової міліцейської служби.

— Поїду до району. Я знайду хто.

— Нічого й шукати, — стояв на своєму Корнило. — Колондьонок це, кажу вам. Можу закластись на що завгодно.

— Може, й Колондьонок, — сказав Лявон. — Він же у нас грамотій. Але не це головне.

— А що ж головне? — розпалявся Корнило. — Наклеп написали — хіба ж це дрібниці?

— В тім то й річ, що не наклеп. Що правда! Бо наймали? Наймали. Значить, наймана сила.

Всі в хаті замовкли, поглядаючи хто куди, — що таке наймана сила і які вона тепер має наслідки, було всім відомо. Степанида теж мовчала, хоч і розуміла, що тепер треба щось робити, комусь скаржитись, чи що. Правда, в глибині душі вона ще не могла повірити в погане, бо ті вказані в замітці люди хоч і наймали на підмогу по господарству, але які ж вони куркулі? Та й не саботажники, бо разом з усіма вступили до колгоспу, а Прохориха просто стара одиначка, що доживала віку в струхлявілій хаті. Чи ж під силу їй самій обробити й засіяти чотири десятини землі? Ото й наймала когось обробити поле з половини чи з третини. То який же вона класовий ворог?

— Але де Потап? — спитав Гончарик.

— Втекло, щеня. Знає, поганець, що тепер йому краще геть з-перед очей, — не вгавав Корнило. Лявон жадібно затягнувся останніми затяжками з недопалка і з серцем жбурнув його на підлогу.

— А я ж йому притулок