Читати книгу - "Дім на березі озера, Мері Лоусон"

Складно пояснити, чому це так мене зачепило. Усі створіння помирають і те, як вони зустрічають свій кінець, в людських очах здається жахливим. І не те щоб я не знала про забруднення довкілля – це одна з найбільших проблем природничих наук. Можливо, бо в цьому випадку жертва була так добре мені знайома. У мене малої гладиш викликав величезне зацікавлення – мені здавалося, що він ніби висить зі стелі, і я все чекала, коли ж він утомиться і впаде.

Хай там як, а дивлячись на крихітне почорніле тільце, я відчула суміш жаху й щирої… скорботи. Кілька років я й не згадувала рідні ставки, але тепер вони яскраво постали в моїй уяві. Звісно, вони надто малі для катання на човні, але безліч інших забруднювачів могли потрапити до них із дощем або просочитися із землі. Я уявила, як колись у майбутньому повернуся до них, вглядатимуся в їхні глибини й… нікого не побачу.

Просто тоді я вирішила, що буду екологом безхребетних і моєю спеціалізацією стане вплив забруднення довкілля на жителів прісноводних ставків. Певно, можна назвати цей вибір неминучим і визначеним задовго до того, як я натрапила на того одного мертвого жука. Мабуть. Я лише знаю, що той малий гладиш щось у мені пробудив і дав мені спрямування, нестачу якого я навіть не усвідомлювала.

Після цього я довго залишалася такою поглинутою дослідженнями, що на все інше залишалося дуже мало часу. Кілька хлопців, що з ними я ходила на побачення, виявилися далеко не такими цікавими, як моя робота. А люди з минулого залишалися, ну, – в минулому. І здавалися сторонніми.

Тільки зустрівши Деніела, я усвідомила, що все-таки не залишила свою сім’ю позаду. Ми познайомилися, коли я стала працювати на факультеті, й потому стали стрічатися в коридорах – ви знаєте, як це буває. А тоді якось я працювала в лабораторії – у такій, що називається «прикладною» – повній акваріумів, де могла контролювати довкілля своїх безхребетних і вивчати їхні реакції, – озирнулася і побачила його в дверях. Я уявлення не мала, що там хтось стояв, і здивувалася, а він сказав:

– Вибачте. Не варто було вас турбувати. Ви на чомусь зосереджені.

– Та ні, нічого страшного, – відповіла я. – Просто спостерігаю за водоміркою.

– А що вона робить?

– Міряє воду, – промовила я, й він усміхнувся.

– І що, добре їй це вдається?

Я невпевнено всміхнулась у відповідь. Я не надто вправна у невимушених балачках. Не те щоб я лінувалася, просто ця навичка погано мені дається.

Я сказала, досить нескладно:

– Насправді так. Тобто, водоміркам узагалі добре вдається все… міряти.

– Можна мені глянути?

– Звісно, дивіться.

Він підійшов і зазирнув в акваріум, а що рухався так швидко, то водомірка злякалася й підстрибнула сантиметрів на десять. Над акваріумом установлюють сіточку, щоб комахи не повтікали, так що я не хвилювалася, але Деніел швиденько відскочив.

– Вибачте, – промовив він. – Щось я сьогодні всіх лякаю.

– Та нічого, – відповіла я.

Я боялася, що він почуватиметься відштовхнутим. Щось у ньому мені подобалося – серйозність, що, як мені здавалося, ховалася за невимушеністю. І його обличчя мені теж подобалося. Довге й худе, як і весь він, але з сильними рисами, орлиним носом й поріділим піщаного кольору волоссям.

– Вона просто нервує, та й усе. Я знижувала натяг води. Вже знизила на вісім відсотків, так що вона дратується.

– Над чим ви працюєте?

– Над суфрактантами. І їхнім впливом на комах, що живуть на поверхні.

– Маєте на увазі мийні засоби? Речовини на кшталт них?

– Так. Та інші забруднювачі. Багато що може знизити поверхневий натяг. Або пристати до гідрофобних поверхонь на тілі комахи, так що та перестає бути водонепроникною. І тоне.

– Але не ця водомірка?

– Ще ні. Та й у неї є свої межі.

– Звучить дуже жорстоко.

– Ой, ні, я її врятую, – швидко сказала я. – З нею все буде гаразд.

Він усміхнувся, і я зрозуміла, що це був жарт, й відчула, як зашарілася. На хвилю запало мовчання, а тоді він сказав:

– А коли ви її врятуєте, може, вип’ємо кави?

Тож ми пішли на каву, й розмовляли про водомірок і про те, що вони одним рухом лапок можуть переміститися на 15 сантиметрів й досягнути дивовижної швидкості – 125 сантиметрів за секунду. А тоді поговорили про забруднення довкілля взагалі й витікання нафти зокрема, і що, як виявилося, молюски їдять нафту, ще й, судячи з усього, з великим задоволенням. А потім – про мікроби (Деніелова спеціальність), їхню здатність змінюватися й адаптуватися, й чи зможуть вони завдяки цьому заселити планету.

Потому ми почали зустрічатися.

Він мене вразив. Насправді – знаю, що це звучить навдивовижу цинічно – я ніколи не сподівалася, що знову зможу кимось по-справжньому захоплюватися, а Деніелом я захопилася. Я казала, що вважаю його в дечому наївним і трохи надто безтурботним, але, думаю, частково це наслідок його великодушності. Якийсь час я себе переконувала, що почуваю тільки захоплення і приязнь. Склала список його добрих рис: почуття гумору, допитливість, розум, привабливість, відмова брати участь у підлості й дріб’язковості, що здавалися частиною наукового оточення, так, ніби це робило його ні до кого не прихильним. І поганих також: те, що він, як стара бабця, терпіти не міг мочити ноги, його нелюбов до фізичних вправ, його схильність думати (хоч він з цим і не погоджувався), що завжди має рацію, – ніби вони могли скасувати добрі риси й зробити так, щоб я взагалі нічого не почувала. А тоді якось – я саме милася в душі, намилювала ступню чи якусь іншу емоційно нейтральну частину тіла – усвідомила, що мої почуття до нього можна описати тільки словом «кохання». Певно, саме тоді я вирішила не думати про наші стосунки занадто багато, не аналізувати їх і не питати себе, чи він відповідає на мої почуття й чи довго ми будемо разом.

Хай там як, а сенс у тому, що любов до Деніела відрізнялася від усіх тих почуттів, що я мала раніше, в ній було якесь упізнання. Певно, любов сягає більших глибин, ніж усе інше. Вона дістає до