Читати книгу - "Історія світу в 10 1/2 розділах"

— Як ти вважаєш, це природний жест гостинності? — раптом спитала Аманда Ферґюссон.

Міс Лоґан замислилася над цим химерним питанням.

— Так, — відказала, оскільки до того вони неодноразово зустрічалися з такою поведінкою.

— Мій батько сказав би, що це просто тваринна дія — підкупити незнайомців, аби не накликати їхнього гніву. Це була частина його віри. Сказав би, що ці кочовики поводяться, як жуки.

— Як жуки?

— Мій батько цікавився комахами. Казав мені посадити одного жука в коробочку й постукати по кришці — і той відгукнеться, бо подумає, що це шлюбна пропозиція іншого жука.

— Я не вважаю, що вони поводяться, як жуки, — сказала міс Лоґан, обережно акцентуючи, що це суто її особиста думка і вона нічим не хоче образити полковника Ферґюссона.

— І я теж.

Міс Лоґан не зовсім уловлювала настрій очільниці. Пройшовши таку відстань, щоб помолитися за батькову душу, вона, здавалося, продовжувала сперечатися з його тінню.

На першому крутому схилі Великого Арарату вони припнули коней до колючого куща і стриножили їх. Далі треба було йти пішки. Міс Ферґюссон, здійнявши парасольку, з пістолетом на поясі, очолювала процесію твердою ходою праведниці; міс Лоґан, на якій гойдалася торба з лимонами, намагалася не відставати: схил ставав дедалі крутішим; провідник-курд під тягарем багажу йшов позаду. Якщо вони вирішили досягти лінії снігів, то їм слід було готуватися до двох ночівель на горі.

До вечора вони щосили рухалися вперед, і незадовго до сьомої години, коли колір неба ставав ніжно-абрикосовим, сіли перепочити на скелястому виступі. Спочатку вони не зрозуміли, що за звук пролунав і що він означає. Щось негучно загуркотіло, якимсь гранітним риком, але не було до кінця зрозуміло, вгорі чи внизу. Потім почала тремтіти земля під ногами, і почулося щось ніби грім — тільки внутрішній, притлумлений, страшний: наче якесь давнє підземне божество шаленіло й рвалося на волю. Міс Лоґан із жахом поглянула на очільницю. Аманда Ферґюссон дивилася в бінокль на монастир Святого Якова — і на її лиці було видно штивне задоволення, що вразило компаньйонку. Міс Лоґан була короткозора, тож радше з виразу обличчя міс Ферґюссон зрозуміла, що відбувається. Коли їй нарешті було передано бінокль, вона змогла на власні очі побачити, що всі стіни й дахи маленької обителі, яку вони проминули щойно вранці, попадали й лежать у жахливому безладі.

Міс Ферґюссон підвелася на ноги й швидко рушила вгору.

— Хіба ми не будемо допомагати тим, хто вижив? — невпевнено спитала міс Лоґан.

— Там ніхто не виживе, — відказала очільниця. І різкіше додала: — Вони мали передбачити цю кару.

— Кару?

— За непослух. За те, що робили вино з Ноєвої лози. За те, що збудували церкву й чинили в ній блюзнірство.

Міс Лоґан обережно придивилася до Аманди Ферґюссон, не знаючи, як висловитися, що, на її необізнану думку, подібна кара видається надмірною.

— Це — свята гора, — холодно мовила міс Ферґюссон. — Гора, де спочиває Ноїв ковчег. У такому місці і малий гріх стає великим.

Міс Лоґан не порушила тривожної тиші — вона просто пішла за Амандою, яка поспішала вгору промоїною. Нагорі міс Ферґюссон почекала і звернулася до неї:

— Ти думаєш, що Бог — як Лорд Головний Суддя в Лондоні. Очікуєш на якусь адвокатську промову. Бог цієї гори — це той Бог, який врятував з усього світу тільки Ноя і його родину. Не забувай.

Міс Лоґан ці спостереження дуже схвилювали. Чи справді міс Ферґюссон порівнює землетрус, який зруйнував село Архурі, з самим Потопом? Чи вона уподібнює порятунок двох білих жінок і курда до порятунку Ноєвої родини? Готуючись до експедиції, вони чули, що в таких горах магнітний компас без користі, бо в цьому камінні багато заліза. Схоже, тут можна було дезорієнтуватись і в іншому теж.

Що вона робить на Ноєвій горі разом із прочанкою, що дійшла до крайнього фанатизму, і бородатим селянином, з яким не може спілкуватися, коли скеля внизу вибухнула, наче порох, який вони принесли, щоб задобрити місцевих вождів? Усе говорить їм іти вниз, а вони все одно пнуться вгору. Курд, котрий, як вона очікувала, мав би втекти, зачувши перші поштовхи з-під землі, лишався з ними. Може, він має намір перерізати їм горлянки вві сні.

Вони переночували, а щойно сонце зійшло, рушили далі вгору. На грубому тлі скелі їхні білі парасолі виділялися яскравими плямами. Під ногами вже був голий камінь і гравій, ріс тільки лишайник, було абсолютно сухо. Можна було подумати, що вони йдуть поверхнею Місяця.

Вони підіймалися, доки досягли невеликої ділянки снігу, який лежав у довгій, темній розколині. Вони були за триста футів від вершини, під самим крижаним карнизом шапки Великого Арарату. Саме тут повітря, що здіймалося з рівнини, ставало парою й утворювало дивовижний німб. Небеса над ними набували яскраво-зеленого відтінку, майже без блакиті. Міс Лоґан стало дуже холодно.

Дві пляшки було наповнено снігом і довірено провіднику. Згодом міс Лоґан намагалася уявити собі дивний безхмарний спокій на обличчі очільниці і її впевнену ходу, коли вони рушили додолу; вона випромінювала задоволення, що межувало із зарозумілістю. Не пройшли вони й кількасот ярдів (курд вів перед, міс Лоґан ішла позаду) і перетинали ділянку дрібного грубого каміння — не так небезпечний, як утомливий спуск, — коли міс Ферґюссон упала. Її хитнуло вперед і вбік, вона з’їхала схилом уже на десяток ярдів, доки курд помітив, що сталося. Міс Лоґан спинилася — спочатку від подиву, бо їй здалося, що міс Ферґюссон втратила рівновагу на короткому відрізку твердої скелі, де було зовсім безпечно.

Коли вони наблизилися до неї, міс Ферґюссон усміхалася, вочевидь, не звертаючи уваги на кров. Міс Лоґан не дала курдові перев’язати рани очільниці, прийняла від нього шматки сорочки, після чого суворо наказала відвернутися. Через приблизно півгодини вони вдвох поставили міс Ферґюссон на ноги й рушили далі; вона спиралася на руку провідника з дивною безтурботністю — наче її водили навколо собору чи зоопарком.

За решту дня вони пройшли небагато: міс Ферґюссон було потрібно часто відпочивати. Міс Лоґан прикинула, наскільки далеко припнуті коні, і це її не надто втішило. Перед настанням сутінок вони набрели на пару маленьких печер, які міс Ферґюссон порівняла з відбитками пальців Господа в