Читати книгу - "По тих, хто вижив, стрілятимемо знову, Клаудіо Лаґомарсіні"

— Ні, татку, прошу тебе, не треба!

Лунає ще один удар. Я дивлюся на маму, намагаюся зустрітися поглядом із Вербою. Тепер нам страшно, боїмося, що станеться щось жахливе.

— О, ні! Дієґо, ні!

Рамона у відчаї, вже ридає. Вейн із Дієґо аж занадто надовго притихли, ми з Вербою підскакуємо на ноги й кидаємося до кухні, мама — слідом. Бачимо моторошну сцену. Дієґо навів на Вейна дуло пістолета. Дятлової «беретти», I suppose[40].

Рамона прикрила рота руками, хрипить, не в змозі відвести очей від батька. Вейн стоїть непорушно, дивиться в очі Дієґо, як гіпнотизує свою жертву кобра.

Ми теж перелякано завмираємо. Дієґо відступає, зад­кує до вхідних дверей. З його губи тече кров, одна щока почервоніла. Закладає пістолет за пояс шортів іззаду, відчиняє двері.

— З вашого дозволу, — киває мамі на прощання, перш ніж вийти.

**

Не знаємо, що казати, будь-які слова здаються зараз зайвими. Сидимо всі разом в одній кімнаті в цілковитому мовчанні, просто щоб скласти одне одному компанію. Верба з Рамоною відволікаються ненадовго, щоб відповіс­ти на смс-ки по мобільному. Я сиджу в кріслі сам, тримаю в руках свій роман. Переглядаю написане, виправляю, викреслюю слова або фрази, які мені не до вподоби, записую те, що сталося.

Надворі тим часом починає гриміти. Якось аж штучно, що це відбувається саме зараз, коли напруга в моєму романі досягла найвищого рівня. Але так воно і є. Я все одно про це пишу, хоча мене потім і зможуть звинуватити у занадто банальному прийомі.

Найвищі вершини гір не видно, Саґро вже зовсім сховався у хмарах, Альтіссімо от-от поглине чорна в’язка маса, що загрозливо насувається на долину.

Дзвонить мобільний Рамони. Мелодія дзвінка нова, але гучність встановлено на мінімум, і вона відповідає майже відразу, позбавивши нас можливості прослухати останній хіт. Рамона каже «алло», повертається до Вейна й самими губами промовляє ім’я Філіпо. Чекає секунду, говорить по телефону, поки піднімається сходами нагору і зачиняється у себе в кімнаті.

Зараз десь п’ята година вечора. Можливо, шоста. Ми почуваємося спустошеними, все зруйновано. Уникаю розмов. Зачекаю до завтра, мені треба з цим переспати, але я не збираюся відступати. Нехай усі затямлять: або повернення викраденого, вибачення, вилучення пістолета, гарантія, що таке більше ніколи й нізащо не повториться, або я подаю заяву. Виходячи з поведінки Дієґо, сподівань на мирне вирішення справи залишається все менше.

Несподівано і недоречно дзвенить вхідний дзвінок, від якого кров стигне в жилах. Ми мовчки перезираємося. Мама йде до домофона. Пирхає, розвертається до Вейна. На екрані відео — розмите, нечітке, хоча й впізнаване зображення грубого профілю Дятла.

— Прошу тебе, поводься спокійно, — каже мама. — Хочеш, я сама вийду?

Але Вейн заперечно хитає головою, відчиняє вхідні двері і йде до хвіртки. Коли виходить за ворота, я підходжу до вікна вітальні, навстіж розчиненого через спеку і попри невблаганну грозу. Вчорашній дощик не послабив напруження, а гроза ніяк не вибухне. Я тримаю під рукою свій зошит і готуюся записувати якомога швидше й точніше їхню розмову.

— Кажи хутчіше, в мене мало часу, — починає Вейн.

— Я лише на пару слів: віддай мені мій бак, інакше я сам його заберу.

— Ти мені вже всі мізки виїв своїм баком!

— Ну, якщо виїв, нарости собі нові, але бак віддай!

Отакої, дивно, що пиріг із «Нутеллою» не завадив фронтальній атаці.

— Послухай, сьогодні мені не до цього. Хочеш бак? Приходь і забери, виродку. Спробуй переступити через оцю плиту і побачимо, що з цього вийде!

— Якщо ти так ставиш питання, то бак мені більше не потрібен.

— Он як! Молодець! Допетрав нарешті? Дійшло до тебе?

— Бак мені більше не потрібен, — повторює Дятел, — віддай мені мої п’ятнадцять тисяч євро. Я все знаю.

Те, чого ми так боялися, таки сталось. Бабця все чула, тільки вдала, що нічого не знає, і все розповіла. Дятел нетямиться від злості, труситься від голови й до п’ят і не збирається відступати.

— Віддай мені п’ятнадцять тисяч євро, що вкрав у мене твій синок. Або сам віддай, або я піду до карабінерів.

Вейн не відповідає, запалює цигарку.

— Мабуть, ти щось переплутав. Може, ти мав на увазі п’ятнадцять тисяч євро, що поцупив твій онук?

Дятел збентежений; цього Вейн і добивався. Напад — найкращий захист, головне — обхитати, знешкодити фланги, якщо тебе в лоб атакують головні сили супротивника.

— Мені карабінери сказали. Коли приходили до нас з оглядом, то повідомили, що основні підозри падають на твого внука.

Вейнів блеф настільки очевидний, що коли б Дятел був не таким йолопом, він би розреготався йому в обличчя.

— Хоча чому тут дивуватися?! Він же голубий, як усім відомо, от і доводиться платити за послуги. Одного тижня йому в зад вставляють прутня іспанці. Другого тижня закортить німців. А наступного йому чорних подавай. Іноземні прутні он які дорогі, тут нічого не поробиш! І платити доводиться готівкою: бам-бам-бам.

Ономатопея супроводжується вульгарним жестом рук: ребро однієї різко падає на долоню другої, ніби пачки грошей сиплються згори.

— Годі! Ти переступив усі рамки!

Це втручається бабця. Заходить на подвір’я через свою хвіртку, за якою досі ховалась (отака наша бабця, завжди вона десь ховається!), і готується до сутички з Вейном.

— І де вони, ці твої рамки?! Хто їх визначає, ви?! Ми всі знаємо, та й вам добре відомо, що його онучок — гомік і тільки й мріє, аби хто йому вставив. Чи ні?

Бабця не знає, що сказати. Поглядає на Дятла, хапає його за тремтячу руку. Але той виривається, розвертається і йде до своєї хати, ніби цілком переможений або розчарований мовчанням своєї подруги. Вона знала, а йому нічого не сказала. Бабця залишається стояти, не може придумати нічого розумного. Така простодушність у її вісімдесят років викликає у мене жаль, мені навіть захотілось кинутися їй на допомогу. Досить відповісти, що справа не в цьому, не має значення, що подобається і що не подобається Ніколасові. Але бабця розгубилася, бурмоче щось нерозбірливо, чим Вейнову броню не пробити. Не знає, як йому протистояти. Наголошує на вихованні, на повазі до старих: ти перегнув палицю, примовляє, не можна так розмовляти з літньою людиною. Я ж бо чула, про що ви говорили. Я знаю, що то справа рук Дієґо.

— Ану, відійди!

Ось знову з’явився Дятел, виринув із-за бабциної спини. Коли та відступає вбік, бачимо, як піднімається дуло