Читати книгу - "Маленькі жінки. II частина"

Це була весела зима, до того ж її перебування в пансіонаті пані Кірк виявилося тривалішим, ніж передбачалося: Джо поїхала звідти тільки в липні. Всі, здавалося, засмутилися, коли прийшов цей час: діти були невтішними, а в пана Баера все волосся на голові стояло дибки, бо він завжди відчайдушно куйовдив його, коли втрачав душевну рівновагу.

– Їдете додому! О, ви щасливиця – у вас є будинок, – сказав він їй, після чого мовчки сидів у кутку, мнучи бороду, поки вона приймала гостей у вечір напередодні від’їзду.

Вона їхала рано-вранці й тому попрощалася з усіма напередодні. Коли ж підійшла черга пана Баера, Джо із теплотою сказала:

– Ну ось, пане, сподіваюся, ви не забудете відвідати нас, якщо вам трапиться нагода відвідати наші краї. Я не прощу вам, якщо забудете, бо дуже хочу, щоб всі домашні познайомилися з моїм другом.

– Правда? Я можу приїхати? – запитав він, дивлячись на неї з виразом пожвавлення й надії, якого вона не зрозуміла.

– Так, приїжджайте наступного місяця. Лорі тоді закінчуватиме університет, і ви зможете знову пережити випускне свято, але вже по-новому.

– Це ваш кращий друг, той, про кого ви говорите? – запитав він зміненим тоном.

– Так, це мій хлопчик Тедді. Я дуже пишаюся ним і хотіла б, щоб ви побачили його.

Джо підняла очі, не думаючи ні про що інше, крім того, як буде приємно їй самій, коли вона представить їх одне одному. Щось у виразі обличчя пана Баера нагадало їй, що вона може знайти в Лорі не тільки «кращого друга». Й тільки через те, що їй не хотілося, аби з її вигляду можна було припустити таке, вона мимоволі почала червоніти. А чим більше намагалася не робити цього, тим червонішою ставала.

Якби не Тіна, яка сиділа в неї на колінах, вона не знала, що б з нею було далі. На щастя, дівчинка потягнулася обійняти її, й Джо вдалося заховати своє обличчя. Вона сподівалася, що професор нічого не помітив, але він все завважив, і звичайний вираз знову панував на його обличчі, коли він сердечно сказав:

– Боюся, що в мене не буде часу приїхати, але я бажаю вашому другу великих успіхів, а всім вам – щастя. Благослови вас Бог!

Із цими словами він тепло потиснув їй руку, посадив Тіну собі на плече й пішов.

Але коли хлопчики вже були в ліжку, він довго сидів біля вогню із втомленим виразом обличчя, і heimweh, або туга за домівкою, лежала у нього на серці. Згадавши Джо – як вона сиділа з дитиною на колінах, і цю нову, незвичайну м’якість в її характері, – він на хвилину опустив голову на руки, а потім пройшовся по кімнаті, немов шукаючи щось, чого не міг відшукати.

– Це не для мене. Я не повинен сподіватися на це тепер, – сказав він собі, зітхнувши так, що звук цього зітхання більше походив на стогін, а потім, немов дорікаючи собі за бажання, якого не міг придушити, підійшов і поцілував дві скуйовджені голівки на подушці, взяв свою пінкову трубку, що бувало з ним рідко, і відкрив Платона. Він боровся з собою як міг, і робив це мужньо, але, боюся, не зумів себе переконати, що пара жвавих хлопчиків, трубка й навіть божественний Платон зможуть замінити дружину, дітей та дім.

Незважаючи на ранню годину, він прийшов на станцію, щоб попрощатися з Джо. І завдяки йому вона почала свою самотню подорож із приємними спогадами про знайомого чоловіка, що усміхався їй на прощання, з букетиком фіалок, котрий подарував їй – як компанію в її подорожі. Але найкращою була щаслива думка: «Зима скінчилася, і хоч я не написала книжок, не заробила багатства, зате знайшла справжнього друга й намагатимусь зберегти його на все життя».

Розділ дванадцятий

Біль серця

Хоч би якими були його мотиви, Лорі в той рік навчався старанно й не без результату – він закінчив курс з відзнакою і під час випускного виголосив свою промову латиною «з витонченістю Філіпа і красномовством Демосфена»[62], як сказали його друзі. Всі вони були там: його дідусь – о, як він пишався онуком! – пан та пані Марч, Джон, Мег, Джо та Бет. І всі раділи й висловлювали щире захоплення, якому випускники зазвичай не надають великого значення, але якого не можуть потім домогтися від світу жодними новими перемогами.

– Доведеться залишитися на цю безглузду вечерю, але завтра рано вранці я буду вдома. Ви зустрінете мене, як зазвичай, дівчата? – запитав Лорі, саджаючи сестер в екіпаж, коли всі радощі дня були позаду. Він сказав «дівчата», але мав на увазі Джо, бо вона єдина дотримувалася старої традиції. У неї не вистачило духу відмовити в чому б то не було її чудовому, такому успішному хлопчикові, тож по-дружньому відповіла:

– Я прийду, Тедді, незважаючи на дощ, або спеку, й маршируватиму перед тобою, й виконаю «Вітайте переможця» на дримбі.

Лорі подякував їй поглядом, який викликав у неї панічний страх: «Який жах! Я знаю, він щось скаже, і що я тоді робитиму?».

Вечірні роздуми й ранкова робота частково заспокоїли її страхи, і, вирішивши не бути настільки марнославною, щоб думати, ніби хтось зробить їй пропозицію, коли вона дала ясно зрозуміти, якою буде її відповідь, Джо в призначену годину вирушила зустрічати Тедді, сподіваючись, що він своєю поведінкою не змусить її зачепити його бідні маленькі почуття. Візит до Мег і освіжаючий ковток спілкування з Дейзі і Деміджоном ще більше зміцнили її перед майбутнім tête-à-tête, зустріччю наодинці з Лорі, і все-таки, коли вона побачила високу фігуру, котра замаячила на горизонті, в неї виникла сильна спокуса повернутися і втекти.

– Де ж дримба, Джо? – вигукнув Лорі, наблизившись.

– Забула, – і Джо знову набралась хоробрості, оскільки такі слова ніяк не можна було назвати привітанням закоханого.

Раніше в таких випадках вона завжди брала його під руку, тепер же не зробила цього, і він не висловив невдоволення, що було поганим знаком, але говорив швидко, перескакуючи з однієї абстрактної теми на іншу. Потім вони звернули з дороги на вузьку стежку, яка вела через гай додому. Він пішов повільніше, плавний потік розмови став перериватися, і раз у раз виникала лякаюча пауза. Щоб врятувати бесіду, яка провалювалася у чергову яму мовчання, Джо квапливо сказала:

– Тепер тобі потрібні хороші й довгі канікули!

– Я на це й розраховую.

Щось у його рішучому тоні змусило Джо підняти очі, й побачила, що він по-особливому дивиться на неї. Вираз його обличчя ніби промовляв, що момент, якого вона боялася, настав. Вона простягла вперед руку із благальним вигуком: