Читати книгу - "Людина у високому замку, Філіп Кіндред Дік"

Бідним, спраглим, безладним скупченням людей, які позирали в бік Заходу. Їхній великий президент-демократ, Чан Кайші, провів китайський народ через роки війни до мирних часів, у Десятиліття відбудови. Однак у Китаї йшлося не про відбудову, адже ця майже неправдоподібно простора, пласка країна так ніколи й не була збудована, вона досі лежала у полоні стародавніх снів. Це було пробудження. Так, це безмежжя, цей велетень мав нарешті повністю прийти до тями, прокинутися для сучасного світу з його реактивними літаками, атомною енергетикою, автобанами, заводами та ліками. І звідки мав долинути удар грому, який розбудив би велетня? Чан знав це, ще коли боровся за перемогу над Японією. Грім мав долинути зі Сполучених Штатів. І до 1950 року американські технічні спеціалісти, інженери, вчителі, лікарі та агрономи заполонили кожну провінцію, немовби якась нова життєва форма...»

Джо перервав її:

— Ти ж бачиш, що він зробив, правда? Він узяв найкраще з нацизму: його соціалістичну складову, Організацію Тодта і економічні здобутки Шпеєра. І кому він віддав всі ці заслуги? Новому курсу. І він викинув усе погане: СС, расові чистки та сегрегацію. Це утопія! Гадаєш, якби союзники перемогли, Новий курс зміг би оживити економіку і уможливити всі ці досягнення у соціальній сфері, як він каже? Господи, ні! Він говорить про різновид державного синдикалізму, корпоративну державу, таку, яка склалася у нас за правління Дуче. Він каже: ви могли б мати всі переваги і жодних...

— Можна я почитаю? — роздратовано сказала вона. Він знизав плечима, проте все-таки замовк. Вона одразу ж продовжила читати, але не вголос.

«... і для цих ринків, цих незліченних мільйонів китайців, загули фабрики у Детройті та Чикаго; це величезне жерло ніколи не можна було б заповнити, цих людей навіть за сто років не вдалося б забезпечити достатньою кількістю вантажівок, цегли, сталевих балок, одягу, друкарських машинок, консервованого гороху, годинників, радіоприймачів чи крапель для носа. У 1960 році американські робітники мали найвищий рівень життя у світі, а все завдяки тому, що вони скромно називали параграфом про „націю з найбільшими преференціями у світі“, який містився у кожній комерційній операції зі Сходом. Сполучені Штати уже припинили окупацію Японії, а Китай вони ніколи й не скуповували; і все ж важко було б заперечити цей факт: Гуанчжоу, Токіо та Шанхай не купували у британців, вони купували лише американські товари. І з кожним продажем робочий люд у Балтиморі, Лос-Анджелесі чи Атланті ставав трошки заможнішим.

Планувальникам, людям, які відповідали за стратегічні рішення у Білому домі, здавалося, що вони майже досягли своєї мети. Ракети вже незабаром мали почати обачливі дослідження космічної порожнечі, вирушаючи зі світу, в якому нарешті поклали край віковічним бідам: голоду, епідеміям, війні, неписьменності. Аналогічні заходи Британської імперії, спрямовані на соціальний та економічний прогрес, полегшили життя мас в Індії, Бірмі, Африці, на Близькому Сході. Фабрики Руру, Манчестера, Саару, нафта з Баку — усе об'єднувалося у складну, але дієву гармонію; населення Європи процвітало від того, що здавалося...»

— Думаю, правити мають вони,— сказала Джуліана, припинивши читати.— Вони завжди були найкращими. Британці.

Джо так нічого й не відказав, хоча вона чекала на його відповідь. Тоді вона продовжила читати.

«... втіленням планів Наполеона: раціональна гомогенність різних етнічних груп, які дестабілізували і розривали Європу від часів падіння Риму. А ще планів Карла Великого: об'єднана християнська держава, не лише абсолютно мирна у власних кордонах, а ще й у цілковитій гармонії зі світом. І все ж залишалася одна болюча точка.

Сінгапур.

У Федеративних Малайських Штатах велику частку населення становили китайці, переважно ділові люди, підприємці, і на думку цих ощадливих працьовитих буржуа, американське правління в Китаї було прихильнішим щодо так званих „корінних жителів“. Там, де управляли британці, темніші раси не допускалися у клуби, готелі, кращі ресторани; їм, як і у давні часи, відводилися окремі частини поїздів та автобусів, а ще — і це, можливо, було найгірше,— в кожному місті їхні можливості поселення були обмеженими. Ці „корінні жителі“ помічали — і зазначали у приватних розмовах та у газетах,— що в США расові проблеми вирішили ще до 1950 року. Білі та негри жили, працювали і харчувались пліч-о-пліч, навіть у південних штатах. Друга світова війна поклала край дискримінації...»

— Там буде конфлікт? — запитала Джуліана.

Він щось пробурчав, не відводячи очей від дороги.

— Скажи мені, що там далі. Я знаю, що не встигну дочитати — скоро ми будемо у Денвері. Америка і Велика Британія почнуть війну, і переможець правитиме світом?

— З певного погляду книжка непогана,— сказав Джо.— Там добре все продумано. Сполучені Штати отримують Тихоокеанський регіон, і це як теперішня Східноазійська сфера єдності та процвітання. Росію вони ділять між собою. Років десять усе йде нормально. А потім починаються конфлікти — це природно.

— Чому природно?

— Людська природа,— пояснив Джо,— природа держав. Підозра, страх, жадоба. Черчилль вважає, що Сполучені Штати ставлять під загрозу британську владу у Південній Азії своїми закликами до великої китайської діаспори, яка через Чана Кайші, звісно, є проамериканською. І британці починають облаштовувати,— він коротко посміхнувся їй,— те, що вони називають «місцями утримання». Концентраційні табори, інакше кажучи. Для тисяч китайців — потенційних зрадників. Їх звинувачують у саботажі та пропаганді. Черчилль такий...

— Тобто він досі при владі?! Та йому ж мало б бути під дев'яносто років!

— Саме в цьому перевага британської системи над американською,— сказав Джо.— Кожні вісім років США витурюють своїх лідерів, навіть якщо вони справді хороші професіонали, а Черчилль залишається при владі. Після Таґвела у США немає рівного йому лідера. Лише всілякі нікчеми. А він, Черчилль, з віком стає дедалі деспотичнішим та жорсткішим. До 1960-го він стає схожим на старого войовничого диктатора з Середньої Азії — ніхто не може кинути йому виклик. На той момент він править уже двадцять років.

— Господи,— сказала Джуліана, гортаючи останні розділи книги у пошуках підтвердження слів Джо.

— Із цим я погоджуюсь, Черчилль був єдиним гідним лідером Британії під час війни,— сказав Джо.— Якби вони його залишили, то все обернулося б для них не так кепсько. Я тобі от що скажу: країна не буває кращою за свого правителя. Fuhrerprinzip — принцип лідерства, як кажуть нацисти. І вони мають рацію. Навіть той Абендсен визнає це. Звісно, у США економічний бум після перемоги над Японією, адже вони відбили в японосів величезний азійський ринок. Але цього мало,