Читати книгу - "Засвідчення"

— Це так, — мовив Вітбі, — але я більше думав про те, що кожне рішення, яке ми розробляємо, теоретично відбруньковується від іншого, тому там існує нескінченна кількість всесвітів.

— Цікаво, — сказав Керманич. Якщо він дозволить Вітбі верховодити, то можна сподіватися, що ця свистопляска скінчиться раніше.

— А в деяких із них, — пояснив Вітбі, — ми розгадали таємницю, а в інших там ніколи не було цієї таємниці, і там ніколи не було Нуль-зони. — Це було сказано з особливим притиском. — І ми можемо тішитися цим. Може, навіть могли б цим і задовольнитися. — Його обличчя втяглося, коли він повів далі: — Якби не подальші думки. Деякі з цих усесвітів, де ми розгадали таємницю, можуть бути відокремлені щонайтоншою мембраною, щонайдрібнішими варіаціями. У мене це засіло в голові. Яких звичайнісіньких деталей ми не бачимо — або які такі речі робимо, що відхиляють нас од відповіді!

Керманичеві не подобався сповідальний тон Вітбі, бо він відчував: той відверто розкриває одне, щоб приховати інше, — от як біологиня пояснювала своє відчуття потопання. Ця одночасність із паралельними світами сприйняття, відкритими між ним і Вітбі, під час його мовлення, створювала у Керманича відчуття, ніби Вітбі говорить про розломи, про ті розломи, які так сильно вразили його розум і безперервно проникають у його думки. Балаканина Вітбі про розломи розлютила його, це зачепило відчуття власної території, от наче Вітбі коментував Керманичеве минуле, навіть якщо в цьому не було жодної логіки.

— Можливо, це ваша присутність, Вітбі, — сказав Керманич. Жарт, але жарт жорстокий, який має на меті відштовхнути цю людину, закрити тему. — Можливо, без вас ми б давно все владнали.

Вираз обличчя Вітбі був жахливий: спійманий між знанням, що Керманич висловив цю ідею гумористично, і впевненістю, що це не має значення — чи жартома це, чи серйозно. Усе це було відтворено таким чином, що примусило Керманича збагнути: та його думка не оригінальна, а з’являлася вона у Вітбі багато разів. Було б надто нещиро діяти за висловом «я не це мав на увазі», тому якась версія Керманича просто втекла, ушилася так швидко, як тільки могла, усвідомлюючи, що його рішення розчинитися неортодоксальне, але він не зміг зупинитися. Та версія бігла зеленим килимом, доки сам він там стояв і вибачався/сміявся, припиняючи розмову/міняв тему/удавав, ніби приймає телефонний дзвінок, якого насправді не існує… або, як він дійсно робив, узагалі нічого не казав і нічим не заповнював незручно зависле мовчання.

Як відплату за це, хоча Керманич спершу й не зрозумів, Вітбі сказав:

— Ви ж бачили це відео, еге ж? Із першої експедиції?

— Ще ні, — мовби зізнаючись, що він незайманий, дівич. — Це планувалося на завтра.

Якесь мовчазне тремтіння струснуло Вітбі посередині поставленого ним питання, — своєрідна спазматична спроба розгорнути чи відхилити… щось… але Керманичеві довелося лишити все як є, доручивши це якійсь своїй майбутній версії — спитати Вітбі: Чому?

Чи є реальність, де Вітбі розгадав таємницю, про яку розповідає наразі Керманичеві? Або та реальність, в якій він третирує Вітбі просто за те, що той — Вітбі? Може, згодом, колись, він зустріне Вітбі в печері після ядерного Голокосту, чи в крамниці, де той чоловік купує морозиво для вагітної дружини, або, забігаючи далі, манівцями, може, у деяких сценаріях, вони зустрічалися набагато раніше — наприклад, за примхами долі, Вітбі — в’їдливий тимчасовий учитель, який на тиждень заміняє іншого, постійного викладача в класі англійської мови середньої школи. Мабуть, тепер Керманич трохи здогадався, чому Вітбі не просунувся далі, чому й надалі уриває свої дослідження, аби виконувати чорнову роботу за інших. Він не придушив у собі бажання завдати Вітбі локалізованої травми, аби той пояснив свої дії, надалі запитуючи себе, чи просто ще недостатньо облупив шарів, аби дістатися Вітбіної серцевини, чи тут просто й немає серцевини, якої треба діставатися, і ці шари-верстви якраз і є людиною.

— Чи цю кімнату ви хотіли мені показати? — запитав Керманич, щоб змінити тему.

— Ні. Чому ви так думаєте? — запалі очі Вітбі та раптовий вираз відрепетируваного подиву перетворили його на виснажену сову.

Керманич примудрився спекатися Вітбі за хвильку-дві.

Але він не міг спекатися виразу обличчя Вітбі, враженого агонічною мукою, це не виходило в Керманича з голови. Він так і не збагнув, з якого це дива Вітбі ховався у тій комірчині.

Голос зателефонував за кілька хвилин, коли Керманич відчайдушно намагався покінчити на сьогодні зі справами. Керманич був готовий, попри Вітбі. Або, можливо, завдяки Вітбі. Він переконався, що двері кабінету замкнені. Витягнув папірець, на якому накреслив для себе деякі нотатки. Тоді обережно перемкнув Голос на гучномовець у середньому режимі, заздалегідь уже перевіривши, щоб переконатися, чи немає ні відлуння, ні інших незвичайних відчуттів.

Він сказав «алло» і привітався.

Розмова почалася.

Якийсь час вони розмовляли. Потім Голос сказав:

— Добре, — доки Керманич роздивлявся, з певними проміжками у часі, свій папірець. — Просто стабілізуйтесь і виконуйте свою роботу. Параліч не є переконливим варіантом. Цієї ночі ви виспитеся.

Стабілізуйтеся. Параліч. Переконливий. Вішаючи слухавку, він стурбувався від усвідомлення: тепер у нього таке відчуття, нібито він уже стабілізувався. Тепер несподіване зіткнення з Вітбі здається лише сплеском, миттєвою картинкою, незначною, якщо дивитися в контексті його загальної місії.

16. ТЕРУАРИ

Наступного ранку, біля стійки в їдальні, касирка, пухкенька сивокоса жінка, спитала:

— Чи ви з тих, хто працює в цій державній установі на військовій базі?

Захоплений розполохом, досі хитаючись від дрімоти й легкого голоду:

— А чому ви питаєте?

— О! — солоденько протягла вона. — Просто всі там такі з виду, от і все.

Їй чи не хотілося, щоб він спитав: «Як це — такі з виду?» Натомість Керманич лиш загадково усміхнувся і зробив замовлення. Він не став допитуватися, який саме вигляд у таких працівників, членом якого секретного клубу він став, так і не здогадуючись. Чи в неї десь захована діаграма, за якою вона звіряє загальні характеристики?

Повернувшись до автомобіля, Керманич помітив, що вбитого москіта вже покриває біла цвіль, а краплинки крові на лобовому склі висохли. Він був ображений у своєму чутті ладу й чистоти, тому стер усе це серветкою. Усе одно: кому він зможе довести докази чужого втручання?

Першим пунктом його порядку денного став довгоочікуваний перегляд відеострічки першої експедиції. Ці відеофрагменти зберігалися у спеціалізованій кімнаті для переглядів на території будівлі, прилеглої до помешкань членів експедиції. Здалеку на стіні в тісняві тулилася масивна біла