Читати книгу - "Купи собі той довбаний букет: та інші способи зібратися докупи від тієї, котрій вдалося"

Не хвилюйся, я теж вчуся, досі.

Безкоштовний бар не винен, що ти набралася як Чіп

думай, перш ніж пити

ТОРІК Я ПІШЛА НА ПРИЙОМ до сімейного лікаря, цілком упевнена щодо свого здоров’я. Я більше не курила марихуани (як тобі таке, дилере шмалі?), ходила у спортзал (як тобі таке, фізрук зі школи?!) і вперше в житті сподівалася приємно вразити свого лікаря. Сидячи на кріслі для огляду, відчувала щось середнє між упевненістю й застудою, бо в лікарських кабінетах чомусь завжди прохолодно. Чого б то? Пацієнти тут вдягнені в паперові халати, що навіть не закривають повністю спину. Нащо тримати температуру в приміщенні на +18?

Мій лікар увійшов до того іґлу, яким була палата, і запитав, чи я курю. «НІ!», — гордо заявила я. Чи вживаю наркотики? «Ніколи! Тепер я боюся наркотиків». ЯКА Я МОЛОДЕЦЬ! А потім він запитав про алкоголь. «Випиваєш?» «Певна річ, я випиваю». «Скільки келихів на тиждень?» Ну, давайте в умі порахую, скільки випила минулого тижня:

У неділю випадково випила щонайменше чотири келихи вина. Зазвичай я не п’ю неділями, але то була вечірка на пляжі, тому, звісно, я весь день пила розе. З понеділка по четвер я випила раз, ну гаразд, якщо чесно, подвійну порцію щовечора. Тож якщо порахувати ті чотири випадкові недільні келихи вина плюс, оптимістично, іще чотири, але, насправді, більше, то разом вийде — разів вісім чи дванадцять до кінця робочого тижня. За п’ятницю мене треба дуже похвалити, я не пила зовсім, бо в суботу мала йти на весілля (Як зріла людина! Свята! Доросла!) Зате в суботу... У суботу ввечері я випила весь алкоголь світу. Навіть не намагатимуся пригадати, скільки саме. Тож сума алкогольних напоїв, які я нарахувала за тиждень, варіювалася десь між дванадцятьма порціями й безкінечністю. Я зазирнула в очі моєму лікареві і сказала правду: «Цього тижня я випила сім келихів вина».

«Вважай! — буркнув він. — Для жінки твоєї комплекції навіть сім — це максимально. І ніколи, ніколи не перевищуй трьох на день». Авжеж, Док. Авжеж.

Дорога, я мушу зізнатися, що не дуже мені вдається сказати «ні» безкоштовному барові. Зазвичай він трапляється на вечірках, на весіллі чи дні народженні, або на вшануванні з друзями метафоричної могили твого колишнього. На вернісажах, у галереях, де люди зазвичай тримають у руці пластянку з дешевим вином, я встигаю випити п’ять. Просто от відчуваю, що це мій обов’язок — пити доти, доки наливають. Виправдовую себе тим, що зазвичай я з подругами, а я дуже люблю ритуал випивання з подругами. Як же класно перекидати шоти, виголошувати тости, цокатися і просто замовляти «по ще одному» з моїми дівчатами! Сам акт замовлення нового коктейлю — це вже достатня підстава довше побути з подругами. Особливо, якщо бар безкоштовний. Класно проведений час з подругами, який нічого не коштує? Звісно, що я використовувати такі нагоди по-максимуму. Та зараз я сиділа в кріслі для медичного огляду, ще й невдало брехала своєму лікареві. Відчуття таке собі.

Оте суботнє весілля, на яке я пішла, відбувалося десь між пагорбами Малібу. Діставатися туди годину, тож поки я доїхала, страшенно зголодніла. Весілля мало початися о шостій вечора, тому перед тим я не поїла. Припустила, що десь до сьомої ми будемо возитися з усіма церемоніями, а потім близько восьмої нас погодують. Але о пів на дев’яту нам подали тільки дрібнюсіньку випічку із загадковою начинкою. Шпинат? Сир? М’ясо? Не могла сказати. А от бар із напоями працював, довкола нього роїлися люди, яким було весело, включно із хлопцем-хіпстером у костюмі-трійці та конверсах. О ні. Той хлопчина — моя слабкість. Тож зігнорувавши весь попередній досвід на планеті Земля, я подумала: «А може, не буде аж так погано, якщо я вип’ю один-єдиний келих вина на порожній шлунок?»

Посьорбуючи розе при барі з хлопцем, що був схожий на учасника гурту The Strokes версії 2004 року, я відчувала, як бухло наповнює моє тіло, як щоки червоніють, а обличчя ніби набрякає. Знала, що треба перестати пити, але наша захоплива розмова про спільних знайомих, яких ми любили й ненавиділи, була саме в розпалі. Кращого способу знайти спільну мову не придумаєш. Згодом друзі затягнули нас на танцювальний майданчик, усі, звісно, з келихами в руках. Хіба ще один келих вина мені зашкодить? Я продовжувала пити, навіть усвідомлюючи, що вже п’яна, бо, як пояснювала собі, ми були на весіллі, а на весіллях має бути весело, хіба ні? Тому коли хлопчина-хіпстер запропонував разом поїхати Убером назад до Лос-Анджелеса, я змогла невиразно відповісти: «Тааааа, давай», — переконана, що на горизонті намальовується спільна ніч.

Те, що дорога звивалася серпантином, я знала, але тепер, коли в мені було більше алкоголю, ніж усього іншого, ця поїздка стала тортурами. Шлунок реагував на кожен поворот, а тіло вкрилося холодним потом, ніби у мене була гарячка. О ні. Мені таки було погано. Я боялася проригатися на цього гарного хлопчину-хіпстера, а потім, про що страшенно шкодуватиму невдовзі, попросила його потримати мене за руку.

«Мене так закачало в цій машині, мені так страшно», — пояснила йому. НАВІЩО, ЇЙ-БОГУ, ТАРО, НАВІЩО??? Він слухняно взяв мою долоню, а потім я попросила зупинитися на заправці, щоб купити мінеральної води. «Не просто мінералку, а Smartwater», — проінструктурувала його. У голові я прокручувала рекламу з Дженніфер Аністон. Знаєте, оту, де в неї ідеальна шкіра і сама вона як уособлення здоров’я з пляшкою у руці? Саме мінералка цього бренду точно мені допоможе і врятує нашу ніч.

Зайве навіть казати, що ту ніч ми провели з отим гарним хіпстером і відтоді зустрічаємося. ЖАРТУЮ. Нічого такого не було. Заледве пам’ятаю, як добралася до ліжка. Щойно прокинулася наступного ранку, одразу подумала, що ніколи в житті більше не проситиму нікого тримати мене за руку, бо я п’яна і мені страшно. Витягнула блокнот і почала писати про свою війну з безкоштовним баром. Чому я не зупинилася? Після майже трьох десятиліть у цьому тілі, після усієї турботи про себе, як я могла так напитися? «Якби подали більше їжі, тобі не було б так погано», — нашкрябала я. Почала себе виправдовувати. «Хлопчина-хіпстер даремно наполягав на тому, щоб продовжувати пити», — написала я гнівно. «У тому, що ти напилася, винен безкоштовний бар!» — нарешті вивела великими змазаними літерами. Глянула на сторінки. Розсміялася. По-перше, в мене було таке похмілля, що почерк мій був, наче це писав злий п’яний першокласник. По-друге, недостатня кількість їжі тут ні до чого, хіпстер і безкоштовний бар теж ні до чого. Я продовжувала писати, усвідомивши щось, чого раніше не помічала: не було певної кількості алкоголю, який я мала випити чи не мала. Це рішення належало тільки мені самій.

Я вирішила весь наступний місяць утримуватися від пиятик. Не тому, що вважала, наче в мене з цим проблема, а тому, що не мала досвіду цілого місяця тверезості ще від університету, відколи тільки