Читати книгу - "Теплі історії в конвертах"

— Так, пані Ларисо, на вас на сьогодні-завтра зарезервовано й оплачено триста тридцять третій номер. Антоне, подай-но ключі!

Хлопчина заходився копирсатися в шухляді, а Ларису так вразили останні слова рецепціоністки, що вона схопилася за стійку, аби не ковзнути додолу. Знову Антон, знову триста тридцять третій номер!

— Із вами все добре? Ви якось зблідли...

— А, так, усе гаразд. То, певно, мене трішки заколисало в дорозі.

— Для вас тут іще записка. Ось, — дівчина простягла маленький аркушик.

Лариса квапливо розгорнула його та прочитала: «Я буду десь після шостої вечора. Раджу поки прогулятися містом. Оглянь фортецю: вона чудова. І в жодному разі не ходи снідати до того кафе, що через дорогу! Б.»

— ...не спорт і поповнити пакети, ось він.

— Перепрошую, що? — отямилася Лариса.

— Я кажу, що мені потрібен також ваш паспорт, і ще ви маєте заповнити анкету гостя.

— Звичайно. А скажіть, будь ласка, хто саме передав вам записку? Якою була ця людина?

— На жаль, не знаю, — дівчина знизала плечима, — бо ми з моїм колегою заступили на роботу буквально півгодини тому, а це передавали ще попередній зміні. А що, щось не так?

— Та ні, усе гаразд, — відповіла Лариса. — А чи не порадите ви, де тут можна було б поснідати? Тільки, будь ласка, не оту смердючу забігайлівку на тім боці вулиці!

Кам’янець-Подільський прокидався по-провінційному мляво, ніби до останнього не бажаючи розплющувати давні очі. На дорогах лише де-не-де можна було зустріти машини, людей на вулицях

майже не було, коли не брати до уваги «цілодобових» п’яничок, а між тим уже добігала восьма ранку.

Лариса прогулювалася абикуди, не особливо переймаючись, де зрештою опиниться. Усе довкіль — і ці невисокі будиночки, які аж лементували про потребу капітального ремонту, і самотні перехрестя з діловими світлофорами, і затулені забалоненими ролетами вітрини — навівало на неї ледве вловиму ностальгію; саме так багато років тому вони разом із батьками гаяли ранковий час в очікуванні на відкриття якоїсь забігайлівки з дешевими, одначе ситними сніданками. Як вона, до слова, називалася? А втім, навряд чи вона проіснувала стільки часу, та й розташування згубилося десь серед заплетінь пам’яті.

Пам’ять. Кладовище. Мама...

Звідкись знову пробивалися спогади, які могли дуже швидко перекреслити всі плани на кілька днів уперед. Лариса вирішила гнати їх геть, як надокучливу муху, зосередившись на чомусь іншому — приміром, на голоді.

Місцеві заклади громадського харчування ніби змовилися й відчинялися лише з десятої по буднях, по вихідних же взагалі в найліпшому разі з дванадцятої. Була саме неділя. Ані тобі якоїсь цілодобової кафешки, крім огидних наливайок, ані хай котроїсь ятки з нехитрими наїдками на кшталт сендвічів чи гамбургерів. Скидалося на те, що місто воліло заморити голодом ранкових туристів.

Проминувши якийсь торговельний центр (теж зачинений), Лара опинилася на простокутному майдані. Обіруч вулиці, що нею вона простувала, рясніли менші й більші кафе, а через дорогу саме починав розкладатися риночок. «Центр, очевидно, — вирішила вона, — і тут точно має бути хоча б щось відчинене».

Цим «щось» виявилася невеличка піцерія з кумедною назвою «Синьйор Помідор». Усередині сиділо трійко осіб, дарма що на дверях зазначалося «Працюємо щодня з 10:00 до 22:00». Але ж якось ті люди потрапили всередину, чи не так? Трішки повагавшись (раптом то працівники снідають?), Лариса смикнула двері на себе. Ті слухняно відчинилися, і заспано дзеленькнув дзвіночок на одвірку.

Якби хтось навмисне шукав, куди б зайти та пореготати, то це місце пасувало якнайкраще: долівка мерехтіла різнокольоровими кахлями, стіни було пофарбовано ядучо-зеленим, а просто межи круглих столиків на великому кріслі засідала м’яка іграшка — великий червоний помідор, що грайливо усміхався. Колориту додавала ще й «Макарена»: музика лунала з підвішених до стелі дешевеньких колоночок.

— Доброго ранку! — привіталася невисока брюнетка, яка протирала шинквас. — Зазвичай ми не працюємо так рано, та вам пощастило, бо сьогодні плануємо натомість раніше зачинитися. Будь ласка, підходьте, замовляйте: меню на стіні.

— А що ви маєте на сніданок? — поцікавилася Лариса, піднімаючись двома сходинками ближче до каси.

— Можу запропонувати вам кухлик бульйону і грінки з яйцем. Усім нашим гостям смакує, ще й добавки просять.

— Чудово. Зробіть, будь ласка. І ще філіжаночку еспресо.

— Беріть номерок, який сподобався, і присідайте, — жіночка поглядом указала на залізні номери-стійки, що стояли на шинквасі, — а замовлення я вам піднесу десь за хвилинок п’ять-сім.

Лариса обрала столика поближче до великого панорамного вікна, за яким під той час жвавішало місто. Пішоходів, значна частина з яких гарцювала з наплічниками та мапами в руках, побільшало. Чимдалі гучнішали й звуки автівок на дорозі неподалік; Кам’янець-Подільський таки вийшов із нічної коми. Ранок, як відомо, настає завжди, навіть там, куди світлу, здавалося б, зазирати зась.

Жінка так зачудувалася спогляданням рухів надворі, що не звернула уваги на новий напад дзеленчання привхідного дзвіночка — мало хто може в такий час захотіти поснідати, — коли раптом із приємного заціпеніння її вивів знайомий оксамитовий голос.

— Овва! Ларисо, і ти тут?

При вході стояв усміхнений Марко. Усе той самий кейс і ноутбук, те ж чорне пальто.

— Схоже, що на все місто тільки це кафе й працює... Не заперечуватимеш, якщо я зараз зроблю замовлення й підсяду до тебе?

— Звісно ж, ні! — Лариса раділа, як семирічна дівчинка з української глибинки в Діснейленді. — Підсядай... присядай... сідай, безумовно!

Доки Марко спілкувався з касиркою, замовляючи свій сніданок, Лариса ревно його розглядала. Граційні, навіть театральні рухи, досконала виголеність, модельна зачіска — з усього видно, що чоловік звик дбати про себе. Водночас ані в його погляді, ані в манері спілкуватися не проглядалося самозалюбленості, у чому вона впевнилася ще в купе. Скидалося на те, ніби Марко мав такий вигляд не через те, що йому це аж так подобалося, а позаяк мусив повсякчасно перебувати на видноті.

Зробивши таки своє замовлення й отримавши номерок, він підсів до Лариси.

— Порадили взяти бульйон і грінки з яйцем, тож довго собі голову не ламав. А ти що замовляла?

— Те саме, — Лариса зніяковіла без жодної причини. — І ще кави.

— Уяви собі, ці телепні перенесли нараду на наступний тиждень, бо не може приїхати якийсь там кореєць, а без нього все це говоріння було б переливанням із