Читати книгу - "Розпутний птах ночі, Хосе Доносо"

11

Поїздки, які здійснював Херонімо де Аскойтіа, щоб закарбувати у свідомості виборців свою перевагу як кандидата в депутати, майже не залишали йому часу ні на що інше. Втім, між поїздками він навідувався на вечірки, куди його запрошували незліченні родички як черговий приклад тріумфу їхньої сім’ї. І сталося те, що мало статися, те, чого вимагав ритуал можновладців: Херонімо закохався в найгарнішу й найневиннішу дівчину, яка тоді танцювала в салонах, свою далеку родичку Аскойтіа, з якою вони ріднилися через безліч бабок.

Інес Сантильяна, подібно до нього, спадкоємиця земель і маєтностей, була передовсім володаркою меткої, моторної, ніби у птаха, краси ніжних, немов змочених у меду, барв. Поруч із нею Херонімо виглядав, наче велетень. Очі Інес були жовті, часом карі, часом зелені, зокрема вечорами, коли юрми підлітків із поганою шкірою в тісних фраках кружляли довкола неї, благаючи потанцювати з ними, а вона усміхнено обирала, погоджувалася, відкидала. Поява Херонімо одразу ж розсіяла юрму претендентів, адже жоден неоковирний місцевий хлопчина не міг змагатися з цим довершеним, багатим і привабливим чоловіком, оздобленим престижем досконалішого континенту, з якого він прибув.

Інес не опиралася натиску настирливого залицяльника. Вона не мала причин йому опиратися, адже вона закохалася в нього з першого погляду, а їхні стосунки розвивалися лише в напрямку священної формули шлюбу, яка влаштовувала всіх. Під час тихих посиденьок на віллі родини Сантильян Херонімо роздавав буденні поради найстаршим зі своїх майбутніх шуряків, розповідав різні казочки наймолодшим, притримуючи, як того вимагав звичай, моток вовни, щоб матері Інес було легше в’язати. А ночами в салонах, де під світлом ламп кружляла в дивовижному танці молодь, дами, які вже усвідомили, що свої почуття варто скерувати на інших, задоволено зітхали, зустрічаючи цю привілейовану пару, і приймали ставки щодо того, коли Херонімо, який уже був відповідного віку, нарешті зробить довгоочікуваний вчинок.

У неділю, за тиждень до весілля, обід просто неба, за яким два роди зібралися, щоб відсвяткувати райдужні перспективи майбутнього подружжя, закінчився тим, що жінки, сидячи довкола Інес, розпитували її про деталі посагу, а трохи віддаль гурт розчервонілих від сонця й вина чоловіків, обмахуючись панамами, обговорював деталі передвиборчої кампанії Херонімо, яка вийде на фінішну пряму після його повернення з медового місяця. Наречена глянула на Херонімо з іншого боку імпровізованого столу в затінку виноградника. В останні місяці перед одруженням, як того з незапам’ятних часів вимагали звичаї, молодятам була заборонена надмірна близькість. Інес була настільки заклопотана гостями, кравчинями, запрошеннями, подарунками, що лише в присмерку галереї, яку родина за мовчазною згодою покидала увечері на кілька митей, вона могла знайти час, щоб злитися своїми вустами з вустами Херонімо.

У тіні виноградника Інес чекала, поки Херонімо доп’є келих портвейну, розділений із доном Клементе, який аж помолодів після того, як у його житті з’явилася постать Херонімо. І незважаючи на протести старших, які й надалі хотіли ставитися до неї, як до дівчинки, вона потягла свого нареченого в персикові сади на фермі, щоб наодинці насолодитися їхнім затінком.

Інес не тямила, який підтекст убачав у цьому всьому Херонімо. Правила й формули, усталений і стилізований, немов геральдичні символи, ритуал, який регулював процес заручин, викарбовували його власну постать і постать Інес, переплетені під деревами, обважнілими плодами, немовби в кам’яний медальйон: цей медальйон був лише одним із етапів нескінченного фризу, що складається з безлічі медальйонів, і вони, наречені, були швидкоплинними втіленнями набагато глибших задумів, ніж деталі їхньої індивідуальної психології. Недоторкані тіло й душа Інес чекали, щоб він надихнув її зняти цей перший медальйон і ввійти в пишноту медальйона наступного.

Херонімо повинен був забути про безліч речей перед тим, як наважитися ввійти в цей світ. Його кохання до Інес ставило його в самий центр цього набору правил, етапів і формул. Однак, певність у тому, що він, Херонімо, обрав її, хоча й міг віддати перевагу іншим, досконалішим виявам життя, ставив його на іронічну відстань за межами цієї гри. Лише він пильнував, щоб у ньому і в його нареченій справдилася чарівна легенда про ідеальну пару.

Навіщо пояснювати Інес, що велич людини вимірюється тим, чим вона готова добровільно пожертвувати, а могутність — тим, що вона здатна сховати, зберегти всередині себе?

— То ти хочеш? Я пообіцяла їй привести тебе. Вона дивиться на тебе, коли нас залишають наодинці в галереї. Вона ховається між кущів надворі, коли ми цілуємося. Вона сказала мені, що ти схожий на принца, що ти дуже гарний…

Херонімо поцілував її, щоб вона замовкла. Цей живіт, який здіймався поруч із його животом, відкриється, щоб надати йому безсмертя — фриз із медальйонів його дітей і онуків тягтиметься вічно. У світлій шкірі дівчини, її голосі він бачив сексуальність, про дозрілість якої вона навіть не здогадувалася: він власноруч її викшталтує. Херонімо прошепотів:

— Ще зовсім трохи…

— Ще зовсім…

Херонімо випустив її з обіймів, і вони продовжили прогулюватися під руку.

— Мене зватимуть так само, як її. Яка дивина, мати таке саме ім’я, як і свята.

— Про кого це ти?

— Ну як, про нашу з тобою пращурку, яку звали Інес де Аскойтіа… Та, що жила в домі, кажуть, вона була святою.

— Я про це ніколи не чув.

— Тому що твоя мама померла, коли ти був ще зовсім малий, і ти чоловік, а це належить до тих речей, про які говорять жінки.

— Я й від твоєї мами ніколи не чув…

— Я знаю, що вона була свята і творила дива.

— Звідки ти це знаєш?

— Пета розповіла мені цю історію. Що було дев’ятеро братів і що няня святої дівчинки подарувала їй хрестик із гілочок, перев’язаних шкіряним шнурочком, який вона постійно носила з собою, і кажуть, що саме цей хрестик, який зробила для неї няня, врятував дім від землетрусу. Хай Пета тобі розповість.

— Яка Пета?

— Як яка Пета? Пета Понсе. Я вже годинами тобі про неї розповідаю, але ти не чуєш мене, бо думаєш, що я маленька дівчинка, яка нічого не знає і лише говорить якісь дурниці. От побачиш, дай-но ми тільки одружимося. Вона має для тебе подарунок.

— Хто?

— Та ж Пета Понсе, Херонімо, хто ж іще. Я тобі тисячу разів розповідала, якою доброю вона була до мене, коли я захворіла. Її привезли з ферми мого дідуся Ферміна, щоб вона вишила білизну моєї мами, коли та одружилася, і після того вона залишилася в домі, щоб допомагати нам із шитвом.