Читати книгу - "Факультатив твоїх почуттів, Вікторія Вашингтон"

 На звичайних заняттях, крім факультативу, я, як і раніше, ділю парту зі Світланою. Чим, власне кажучи, і користуюся.

— Про що таке серйозне тобі потрібно поговорити з Ромою, що ти намагаєшся зробити це за будь-якої можливості? — користуюся тим, що викладач з алгебри ще не прийшов.

 При цьому роблю вигляд, ніби максимально розслаблена і не надто зацікавлена. Насправді ж, чекаючи на її відповідь, усі нервові клітини натягуються в одну струну, що практично нездатна витримати такого сильного напруження.

— Я взагалі не хочу розмовляти з тобою, після того, як ти вчора пішла з ним і залишила мене саму, — пирхає Свєта, насупивши брови.

— Розумію, — хмикаю і згідно киваю головою, розтягуючи губи в недбалій усмішці. — І в мене теж був привід так вчинити, — вирішую йти ва-банк, сподіваючись, що Свєта повірить моїм словам і вони матимуть потрібний результат, який відкриє мені правду.

— Наприклад? — її брови сходяться на переніссі ще сильніше, ніби ось-ось зіллються в моноброву.

— Твоя дивна поведінка на матчі, — пригадую їй. — Та й після. Мене дуже засмутило те, що ти не розповіла про те, що хочеш помиритися з Баріновим. Думала, ми подруги і про такі рішення маємо одна одній розповідати.

 Звісно, я блефую. Ніякої подібної образи в мені вчора і близько не було. І з Ромою я пішла зовсім не через те, що образилася на Світлану, а тому що сама цього хотіла.

 Та й я б ніколи не стала ділитися з кимось тим, які почуття зараз відчуваю до Роми. Тому все сказане мною зараз — нахабна брехня. Але ж брехня, спрямована на благі цілі, не така вже й жахлива? І нехай, благі ці цілі лише для однієї мене.

— Ти що, — вигукує подруга і її очі ошелешено округлюються.

 Свєтка ненадовго замовкає, бо привернула до нас зайву увагу однокласників.

— Ніколи, — забарившись, продовжує вона, знижуючи голос. — Мені одного разу вистачило, щоб ніколи більше не вступити в цю... — Свєтка виразно хоче сказати "річку", але презирливо зморщується і продовжує. — у це болото. Ось.

  Її останні слова неприємно полощуть, тому намагаюся їх швидше позбутися. Хапаюся за інші. Ті, що немов солодкою патокою розтікається по тілу, вмить даруючи умиротворення і довгоочікуваний спокій.

 Її реакція і огида, що сочиться в слова, занадто правдоподібні, щоб не прийняти все сказане за чисту монету. Свєта, звісно, вміє брехати — це я знаю чудово. Але вже точно не настільки професійно...

 Значить, цього разу вона мені не конкурентка? Не те, щоб я збиралася з кимось змагатися і взагалі хоч якось намагатися привернути увагу Роми, але на душі всупереч цьому стає набагато легше.

Якби він знову зійшовся з нею, коли я лише змогла прийняти й усвідомити свої почуття вкотре, це розбило б мене з іще більшою силою, ніж кілька років тому.

— А навіщо тоді? — хмурюся і вдаю, що не до кінця довіряю її словам.

— Просто, я хочу захистити тебе, — вимовляє подруга, відводячи винуватий погляд.

— Що? — тепер я обурено вигукую, привертаючи непотрібну увагу.

— Мені здається, він неспроста з тобою зближується, — Свєта, як і раніше, гіпнотизує поглядом парту.

— І який же його "таємний сенс"? — поки подруга не бачить, на моїх губах з'являється легка усмішка, бо її слова абсурдні.

— Хоче нашкодити якось, — пошепки продовжує вона.

— Мені? — запитально піднімаю брову.

 Розмова заходить у таке русло, яке зовсім не приваблює мене.

— Не виключено, — важко зітхає вона. — Але думаю, скоріше мені. Оскільки ти моя найкраща подруга, і всім про це чудово відомо, він цілком може діяти через тебе. Барінов хитрий і розумний.

— Маячня, — негативно хитаю головою. — Він би не став.

— Ти зовсім не знаєш його, — ображено відгукується Світлана. — І навіть не уявляєш, на які маніпуляції він здатний.

 Голос усередині мене твердить "Ні, це ти його зовсім не знаєш".

— Так, може, розкажеш нарешті? — напружено зустрічаюся з нею поглядами.

— Колись, — ствердно киває головою. — Але не зараз. Поки що я не готова.

 Ми зрушили з мертвої точки? Чи вона спеціально говорить так?

— Гаразд, — махнувши рукою, намагаюся розслабитися і вгамувати шалену напругу, що виникла в тілі. — Не потрібно з ним говорити з цього приводу, думаю, ти помиляєшся.

— Чому ти настільки впевнена? — опирається подруга.

"Тому що знаю його"

— Ти ж сама говорила, що Барінов погодився на проєкт, тому що в нього є свій мотив, — посміхаючись, пригадує Світлана. — Думаєш, його мотив не може виявитися звичайною помстою колишній дівчині?

 Відповісти на її запитання не встигаю, бо до кабінету заходить учитель алгебри і хвилин п'ять розповідає про те, як шукав ключі від кабінету, а потім згадав, що вже відчинив його для нас. Дмитро Альбертович уже в роках, тому його забудькуватості ми вже не дивуємося.

 У голові болючим відлунням пульсують останні слова Свєти. Мене ж і саму не раз відвідували подібні думки, але тепер вони надто неприємно відгукуються в грудях, через що я і намагаюся відігнати якомога далі.

***

— Ілоно, — гукає знайомий голос, від чого застигаю посеред шкільного подвір'я.

 Уроки щойно закінчилися, і я збиралася спокійно піти додому, щоб відпочити. День мене не втомив, але ось ці думки, що постійно лізуть у голову без зволікання — безумовно, так.

 Свєтка звалила з середини останнього уроку, прикрившись сильною мігренню.

 Знайомий аромат огортає мене вже за кілька миттєвостей. Обволікає й одразу стає спокійніше.

— Щось хотів? — обертаюся до Роми, розтягуючи губи в легкій дружній усмішці.

 Мені стає складніше перебувати поруч із ним. Серце одразу виразніше й швидше відбиває свій ритм у грудній клітині, а тіло сковує дурне хвилювання й бажання... сподобатися?

 Подумки фиркаю самій собі під ніс. Дурні почуття! Зовсім не подобаються мені й не дають бути самою собою.

— Думав, що сьогодні ми продовжимо роботу над прожктом. Пам'ятається, що тобі хотілося кров з носу встигнути його закінчити, а часу залишилося зовсім мало.