Читати книгу - "Народження країни. Від краю до держави. Назва, символіка, територія і кордон України"

Москви цей уряд висловив підтримку прагненню Закарпаття до приєднання до Української РСР. 29 червня 1945 р. Чехословаччина підписала з СРСР формальну угоду про передачу краю. Крім території колишньої Підкарпатської Русі, Прага передала Радянському Союзу близько 250 км території в околицях Чопа-Селменець зі складу словацького Земпліна (Велькекапушанського і Кральовскіхлмецького районів). Указом Президії Верховної Ради СРСР від 22 січня 1946 р. на приєднаних територіях була утворена Закарпатська область УРСР.

Остання зміна кордону Закарпаття відбулася 4 квітня 1946 р., коли СРСР повернув Чехословаччині село Лекаровце як компенсацію за Чоп і околиці. Деякий час питання про приєднання до УРСР словацьких територій продовжувала порушувати Українська народна рада Пряшівщини, однак ще однин переділ кордонів не входив у плани комуністів. Врешті, на вимогу Праги цей представницький орган було розпущено 1952 р.

Післявоєнна Угорщина повернулася до кордонів, визначених Тріанонським договором 1920 р., і з того часу її територія не змінювалася. Довжина державного кордону України з Угорщиною — 136,7 км. Сучасна Словаччина отримала статус незалежної держави пізніше, ніж Україна, — 1993 р. Українсько-словацький кордон ідентичний державному кордону СРСР і Чехословаччини; його довжина становить 97 км.

Східний кордон

До 1917 р. в політиці та публічному обговоренні не існувало проблеми українсько-російського кордону. Керівні кола Російської імперії не визнавали існування українців як окремого народу, визначаючи їх під назвою «малороси» як складову частину, «плем’я» російського («русского») народу. Під забороною була й українська мова, тобто заперечувалася сама можливість національно-культурного розвитку українців. Як наслідок, в адміністративно-територіальному поділі тогочасної Росії Україна жодним чином не була представлена.

У практичному сенсі питання про російсько-український кордон постало невдовзі після скидання самодержавства та прискореного цією подією потужного сплеску українського національно-визвольного руху. Тогочасну ситуацію образно схарактеризував історик Іван Лисяк-Рудницький: «1917 р., коли чари імперії розвіялися, тисячі вчорашніх „малоросів“ мало не за одну ніч перетворилися на національно свідомих українських патріотів і потенційних „сепаратистів“»[12].

Доба Української Центральної Ради (березень 1917 — квітень 1918 р.)

Українські громадські організації з перших днів Російської революції наголошували на потребі вирішення національного питання. Центрами висловлення таких вимог стали великі міста. Приміром, уже 15 (2) березня 1917 р. була написана відозва Петроградського українського революційного комітету «До українського громадянства, студентства, робітництва й українських офіцерів у Петрограді»[13]. Впливовість проголошених ним закликів продемонструвала владній верхівці 20-тисячна демонстрація, що відбулася в Петрограді 25 (12) березня на заклик цього комітету. Українські організації розгорнули активну діяльність також у Москві та в головних містах України. Однак безумовним центром українського руху став Київ.

Загальноросійські політичні сили після першої ейфорії, викликаної скиданням самодержавства, почали вбачати в українському рухові загрозу. Партії, що увійшли до Тимчасового уряду, виявилися не готовими йти далі скасування особистих національно-культурних і релігійних обмежень. Для них у підходах до розв’язання національного питання була альфою і омегою можливих змін постанова Тимчасового уряду від 2 квітня (20 березня) 1917 р. «Про відміну віросповідних та національних обмежень». Цим документом скасовувалися усілякі обмеження для громадян, зумовлені національним походженням та вірою, та дозволялося вживати «інші, окрім російської, мови та говори в діловодстві приватних товариств, при викладанні в приватних навчальних закладах різного роду та при веденні торгових книг»[14].

Це рішення було необхідним, але в тих умовах уже недостатнім. Як згодом образно зазначив більшовицький діяч Семен Діманштейн, насправді це було скасування лише «зоологічної форми національного гноблення для окремих особистостей, національності в цілому прав не отримували»[15]. Ясна річ, що ця постанова не могла задовольнити очільників українського національно-визвольного руху, оскільки вони боролися за національно-культурні права українців як спільноти. Відразу стало зрозуміло: досягнути мети неможливо без визначення території, на якій такі права могли б реалізовуватися. Уже в резолюціях Українського кооперативного з’їзду, одного з перших після скидання самодержавства з’їзду громадських організацій, наголошувалося: «З’їзд вважає, що тільки демократична федеративна республіка в Росії з національно-територіальною автономією України, із забезпеченням прав національних меншин забезпечить права нашому народу»[16].

Питання про національно-територіальну автономію було одним із головних на Всеукраїнському національному конгресі, або, як його означено в автентичних документах, Національному з’їзді, який відбувся у Києві 19—21 (6—8) квітня 1917 р. У його резолюціях ішлося про потребу широкої національно-територіальної автономії та перетворення Росії на федеративну республіку. Щодо території України, то у схвально прийнятих рефератах Федора Матушевського та Валентина Садовського простежувалася думка про те, що вона, має визначатися за етнографічним критерієм. У Матушевського це звучало так: «Україною ми називаємо край, заселений поспіль нашим українським народом»[17]. Для обох доповідачів губернські межі не були чимось значущим у визначенні території України[18]. Це знайшло своє відображення у резолюціях з’їзду.

Саме цей конгрес перетворив Українську Центральну Раду (УЦР), яка, за словами її голови Михайла Грушевського, «хоча мала признання з усіх сторін, але вона була зложена спочатку тільки з представників київських організацій»[19], на загальноукраїнську організацію, на керівний орган українського національно-визвольного руху. Визначені конгресом норми територіального представництва свідчать про тогочасне бачення майбутньої території. Запропоновані Грушевським та затверджені з’їздом норми стосувалися губернського рівня. При цьому ні величина губерній, ні загальна кількість мешканців у кожній із них не впливала кількість представників до Центральної Ради. Єдиним критерієм було визначено етнічний склад населення. За основу розрахунків було взято результати Першого загального перепису Російської імперії 1897 р.

Усі губернії, де українці розселилися цілісним масивом, були поділені на чотири категорії. До першої були віднесені сім губерній «що в цілости залюднені українською людністю»: Київська, Волинська, Подільська, Херсонська, Катеринославська, Харківська, Полтавська. Від цих губерній до УЦР делегувалося по чотири представники. За взятим за основу етнографічним критерієм, ці адмінодиниці в повному складі мали ввійти до складу національно-територіальної автономії України.

До другої категорії входили губернії, «де є частини неукраїнські». Тобто ті, де більшість (абсолюту чи відносну) становили українці, але існували цілісні масиви, переважно в повітовому розрізі, у яких більшість становили інші етноси. Таких адмінодиниць було чотири: Чернігівська (українці не становили більшості в чотирьох північних повітах), Таврійська (у континентальній частині переважали українці, а в Криму — татари та росіяни), Холмська (значна кількість поляків), а також Кубанська область (значна кількість росіян). Від них до УЦР входило по три представники. Ці адмінодиниці (три губернії та область) теж бачилися в майбутньому складовою частиною України, але без неукраїнських повітів.

До третьої категорії входили губернії, «де українці займали меншу частину». До цієї категорії було віднесено