Читати книгу - "Свідок обвинувачення та інші історії"

У Скотленд-Ярді сер Едвард дізнався, що питання фінансів вивчали дуже докладно. Міс Кребтрі належало виплатити чергову частку грошей. Очевидно, попередні три сотні були потрачені чи майже потрачені. Та саме в цьому виявилося непросто переконатися. Перевіривши витрати на господарство, стало очевидно, що витрати міс Кребтрі у цьому кварталі були набагато менші, ніж триста фунтів. Проте вона мала звичку надсилати п’ятифунтові банкноти нужденним друзям та родичам. Багато чи мало грошей залишилося в будинку на момент смерті міс Кребтрі, було спірним питанням. Бо не знайшли нічого.

Саме про це міркував сер Едвард, коли підходив до Палатайн-Вок.

Двері будинку (у ньому не було підвального приміщення) відчинила невеличка стара жінка з тривожним поглядом. Його провели до великої кімнати ліворуч від невеличкого коридору, і тоді до нього підійшла Магдален. На її обличчі чіткіше, ніж напередодні, він побачив сліди нервового напруження.

– Ви просили мене порозпитувати, то я й прийшов, – сказав сер Едвард і посміхнувся, потискуючи їй руку. – Спершу мені потрібно знати, хто бачив вашу тітку останнім та о котрій саме годині це трапилося.

– То було по п’ятій, одразу ж після чаю. Останньою її бачила Марта. Того полудня вона оплатила замовлення і принесла тітоньці Лілі решту грошей і рахунки.

– Ви довіряєте Марті?

– Так, цілком. Вона працювала в тітоньки Лілі десь… років тридцять, гадаю. Надзвичайно чесна жіночка.

Сер Едвард кивнув.

– Ще одне запитання. Чому ваша кузина, місіс Кребтрі, приймала засіб від головного болю?

– Ну, бо в неї боліла голова.

– Звісно, та чи була на те якась причина?

– Так, певним чином. За ланчем розпочалася сварка. Емілі дуже збудлива й надто запальна. У неї іноді виникали сутички з тіткою Лілі.

– І тоді, під час ланчу?

– Так. Тітка Лілі трохи прискіпувалася до дрібниць. Усе почалося з дурнички, а тоді найшла коса на камінь. Емілі наговорила багато такого, чого насправді не думала: сказала, що піде з дому й більше не повернеться, що їй дорікають куснем хліба – молола всіляку дурню. А тітка Лілі відповіла їй, що чим швидше вона з чоловіком спакує свої речі й покине будинок, тим краще. Та насправді все це нічого не означало.

– Тому що містер та місіс Кребтрі не могли собі дозволити спакуватися й піти?

– І не тільки це. Вільям дуже любив свою тітоньку. Справді.

– То випадково не був день сварок?

Магдален зашарілася.

– Ви про мене? Про той галас через моє прагнення стати манекенницею?

– Ваша тітка не погодилася б.

– Ні.

– А чому ви хотіли стати манекенницею, міс Магдален? Таке життя вас приваблює?

– Ні, та це краще, ніж і надалі жити тут.

– А! Так, тепер усе змінилося.

Вона визнала це зі щирою простодушністю.

Чоловік усміхнувся, та далі цю тему не розвивав. Натомість запитав:

– А ваш брат? Він теж посварився з тіткою?

– Метью? Ні, що ви.

– Отже, у нього не було мотиву прибрати тітку з дороги?

Він устиг помітити занепокоєння, що промайнуло на її обличчі.

– Забув, – продовжив Паллісер байдужим голосом. – Він же винен купу грошей, правда?

– Так. Бідолаха Метью.

– Отже, тепер ця проблема вирішиться.

– Так, – зітхнула Магдален. – Це полегшення для нього.

Вона й досі нічого не помітила. Він швидко змінив тему.

– Ваші кузени і брат зараз удома?

– Так, я попередила їх, що ви прийдете. Усі прагнуть допомогти. О, сер Едвард, я чомусь упевнена, що ви з’ясуєте, що все гаразд, жоден із нас до цього не причетний, а, зрештою, то був чужий.

– Я не можу вчинити диво. Можливо, я виявлю правду, але не зможу зробити її зручною для вас.

– Не можете? Мені здається, що вам під силу все… усе.

Жінка вийшла з кімнати. Адвокат стурбовано замислився: «Що вона хотіла сказати цим? Хотіла, щоб я запропонував лінію захисту? Для кого?»

Його роздуми перервав прихід чоловіка років під п’ятдесят, кремезної статури, але трохи сутулого. Одяг неохайний, волосся зачесане абияк. Він скидався на добродушну, однак неуважну особу.

– Сер Едвард Паллістер? Вітаю. Мене прислала Магдален. Дуже мило з вашого боку, я переконаний, допомогти нам. Хоча не думаю, що тут щось можна виявити. Тобто того хлопця не впіймають.

– Гадаєте, то таки грабіжник? Хтось чужий?

– Гадаю, так. Це ж не може бути хтось із родини. Ті типи тепер такі розумні, лазять, як кішки, тихо прокрадаються в будинок і виходять із нього коли завгодно.

– Містере Кребтрі, а де були ви, коли трапилася трагедія?

– Вивчав свої марки в невеличкій вітальні нагорі.

– І ви нічого не чули?

– Ні, але я ніколи нічого не чую, коли чимось захоплений. Дуже по-дурному, але такі справи.

– А кімната, про яку ви згадали, розташована над цією кімнатою?

– Ні, вона в іншому кінці будинку.

Двері знову відчинилися. У кімнату увійшла невеличка світловолоса жінка. Її руки нервово посмикувалися. Схоже, вона була роздратована й схвильована.

– Вільяме, чому ти не почекав на мене? Я ж казала почекати.

– Пробач, кохана, я забув. Сер Едвард Паллістер… моя дружина.

– Вітаю, місіс Кребтрі. Сподіваюся, ви не заперечуєте, що я прийшов трохи порозпитувати вас. Знаю, наскільки всі ви прагнете, щоб ця справа прояснилася.

– Звісно. Та мені нíчого вам сказати, еге ж, Вільяме? Я спала у своїй кімнаті, прокинулася від Мартиного крику.

Її руки продовжували посмикуватися.

– Місіс Кребтрі, де розташована ваша кімната?

– Над цією. Та я нічого не чула та й не могла. Я ж спала.

Паллісерові не вдалося витягти з неї більше нічого. Вона нічого не знала, вона нічого не чула, вона спала. І вкотре повторювала це з напосідливістю переляканої жінки. І все ж сер Едвард чудово розумів, що то могла бути і, мабуть-таки, була щира правда.

Зрештою він вибачився, сказав, що хотів би поставити кілька запитань Марті. Вільям Кребтрі зголосився провести його на кухню. У холі сер Едвард ледь не зіткнувся з високим темноволосим юнаком, що прямував до виходу.

– Містер Метью Вон?

– Так, та чуєте, я поспішаю. У мене зустріч.

– Метью! – Зі сходів почувся голос його сестри. – Ти ж обіцяв…

– Знаю, сестричко. Та не можу. Мушу зустрітися з одним типом. І зрештою, що доброго в тому, щоб знову й знову говорити про ту кляту справу? Хіба поліції було недостатньо. Я вже ситий цим по горло.

Грюкнули двері. Містер Метью Вон таки пішов.

Сера Едварда провели на кухню. Марта прасувала. Вона завмерла з праскою в руці. Адвокат зачинив за собою двері.

– Міс Вон попросила мене допомогти їй, – сказав він. – Сподіваюся, ви не заперечуватимете, коли я поставлю вам кілька запитань.

Вона подивилася на