Читати книгу - "Свідок обвинувачення та інші історії"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
– Ніхто з них цього не робив, сер. Я знаю, що ви думаєте, та це не так. Таких добропорядних молодих людей ще треба пошукати.
– Не сумніваюся в цьому. Та, розумієте, їхня добропорядність – це ще не доказ.
– Можливо, ні, сер. Закони – кумедна штука. Але докази, як ви це назвали, існують. Ніхто з них не зміг би зробити це так, щоб я не дізналася.
– Але ж…
– Я знаю, про що говорю, сер. О, дослухайтеся…
Над їхніми головами заскрипіла підлога.
– Сходи, сер. Щоразу, коли хтось піднімається чи спускається сходами, вони жахливо скриплять. Немає значення, наскільки тихо ви скрадаєтеся. Місіс Кребтрі лежала в ліжку, а містер Кребтрі бавився з тими своїми нещасними марками. Міс Магдален працювала нагорі за швейною машинкою. І якби хтось із тих трьох спустився сходами, я б про це дізналася. Та вони не спускалися!
Вона настільки переконано говорила, що вразила адвоката. Він подумав: «Хороший свідок. До неї б дослухалися».
– Можливо, ви не помітили?
– Ні. Скажімо, я завжди помічаю, навіть не завважуючи. Це як помічати, що двері відчиняються і хтось виходить.
Сер Едвард змінив тему.
– Ви розповіли про трьох, але ж був і четвертий. Містер Метью Вон також був нагорі?
– Ні, він був знизу. У сусідній кімнаті. І друкував. Звідси це чітко чути. Машинка не зупинялася ні на мить. Ні на мить, сер, присягаюся. Те бридке дратівливе клацання.
Сер Едвард затих на якусь мить.
– Її знайшли ви, так?
– Так, сер. Я. Бідака лежала із залитим кров’ю волоссям. І ніхто не чув ні звуку через те клацання друкарської машинки містера Метью.
– Наскільки я зрозумів, ви цілком переконані, що ніхто чужий у будинок не входив.
– Як це можливо, щоб я не помітила? Дзвінок лунає тут. І двері лише одні.
Він подивився їй просто в очі.
– Ви були прив’язані до міс Кребтрі?
Її обличчя засвітилося теплотою: справжньою, беззаперечною.
– Так, справді, сер. Міс Кребтрі… я розповім, тепер я можу це розповісти. Дівчиною я втрапила в неприємну ситуацію, і міс Кребтрі підтримала мене, а коли все закінчилося, знову взяла до себе на службу. Я б заради неї померла, справді.
Сер Едвард відчував, чи люди з ним щирі. Марта говорила щиро.
– То як ви гадаєте, ніхто не підходив до дверей?
– Ніхто не міг.
– Я сказав, «як ви гадаєте». А якщо міс Кребтрі когось чекала, якщо вона сама відчинила двері?
– Е… – Марта, здавалося, оторопіла.
– Гадаю, це можливо? – наполягав сер Едвард.
– Можливо, так, та не надто ймовірно. Тобто…
Її справді приголомшило це. Вона не могла заперечити, хоча й хотіла. Чому? Бо вона знала, що правда лежить деінде. Що то було? Четверо людей у будинку, і один з них винний? Марта хотіла приховати злочинця? Сходи скрипіли? Хтось скрадався, і Марта знала, хто саме?
Сама вона була чесною жінкою – у цьому сер Едвард твердо переконався.
Він продовжував тиснути, спостерігаючи за нею.
– Гадаю, міс Кребтрі могла зробити це. Вікна тієї кімнати виходять на вулицю. Вона могла побачити того, на кого чекала, через вікно й вийти, щоб відчинити йому. Можливо, вона навіть хотіла, щоб ніхто не бачив ту особу.
Марта здавалася стурбованою. Нарешті вона неохоче сказала:
– Так, сер, можливо, ви кажете правду. Я про таке й не думала. Вона могла очікувати джентльмена. Так, це можливо.
Схоже, жінка почала розуміти переваги цієї теорії.
– Ви остання бачили її живою, правда ж?
– Так, сер. Прибравшись після чаю, я принесла їй книжки з квитанціями та решту грошей.
– Вона видавала вам гроші п’ятифунтовими банкнотами?
– П’ятифунтові банкноти? – шоковано запитала Марта. – Таких великих рахунків ніколи не було. Я дуже ощадлива.
– Де вона зберігала гроші?
– Точно не знаю, сер. Можу сказати, що вона носила їх із собою, у чорній оксамитовій сумочці. Але, звісно, могла зберігати їх в одній із шухляд своєї спальні, які замикала на ключ. Вона дуже любила все замикати, але часто губила ключі.
Сер Едвард кивнув.
– Отже, ви не знаєте, скільки грошей вона мала… у п’ятифунтових банкнотах?
– Ні, сер, точну суму я вам не назву.
– А вона не казала нічого такого, що змусило б вас гадати, що міс чекає когось?
– Ні, сер.
– Ви впевнені? Що саме вона говорила?
– Ну, – задумалася Марта. – Вона казала, що м’ясник – шахрай і аферист, що запас чаю в нас на чверть фунта більший, ніж необхідно, сказала, що місіс Кребтрі не вистачає клепки, бо та не любить маргарин, і їй не сподобалася одна з шестипенсових монеток, які я принесла, – та новенька, з дубовими листками. Вирішила, що то фальшивка, і мені було важко переконати її. Ще казала, що продавець риби прислав пікшу замість мерланів, і спитала, чи я йому нагадала про це, а я відповіла, що «так». Гадаю, це все, сер.
Промова Марти допомогла адвокатові так чітко уявити померлу, як не зміг би зробити найдетальніший опис. Він буденно сказав:
– Вашій господині було непросто догодити.
– Трохи вибаглива, та вона, бідачина, нечасто виходила, а, сидячи в чотирьох стінах, мусила чимось розважити себе. Вона була в’їдлива, але добродушна: ніколи жебраки не відходили від дверей з пустими руками. Може, і була вона вибаглива, та справді милосердна леді.
– Я радий, Марто, що хоча б одна людина шкодує за нею.
Стара служниця затамувала подих.
– Ви натякаєте… Але ж вони всі любили її, справді, у глибині душі. Усі вони час від часу з нею сварилися, але то нічого не означало.
Сер Едвард підняв голову. Над ними заскрипіло.
– То спускається міс Магдален.
– Як ви знаєте? – їдко запитав він.
Стара зашарілася.
– Я знаю її кроки, – пробурмотіла вона.
Сер Едвард швидко вилетів з кухні. Марта казала правду. Магдален саме зійшла на нижню сходинку. Вона з надією глянула на нього.
– Поки що далеко не просунувся, – сказав чоловік, відповідаючи на її погляд, і додав: – Ви, часом, не знаєте, які листи отримала ваша тітонька в день смерті?
– Вони всі зібрані разом. Звісно, їх проглядала поліція.
Магдален провела його у велику вітальню і, відімкнувши шухляду, витягла велику чорну оксамитову сумку зі старомодною срібною застібкою.
– Це тітчина сумка. У ній усе так, як у день смерті. Я зберегла все саме так.
Сер Едвард подякував їй і почав витягати вміст сумки на стіл. Як він і уявляв, то був типовий зразок сумочки ексцентричної старшої жіночки.
Там було кілька срібних монеток, два імбирних горішки, три газетні вирізки про скриньку Іоанни Сауткотт[25], вірш про безробітних, надрукований на дешевому папері, випуск «Альманаху
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Свідок обвинувачення та інші історії», після закриття браузера.