Читати книгу - "Тихий американець. Наш резидент у Гавані"

У невеличкому сараї, розміром не більшому від гаража, стояла одна-єдина машина, яка в першу мить нагадувала клітку з залізних прутів та дроту з безліччю сідал для якихось великих безкрилих птахів,— складалося враження, що машину обмотано старими ганчірками, але ганчірки, очевидно, служили для чищення перед тим, як містера Муоя і його помічників сполохано. Я знайшов фірмову марку — якась ліонська фабрика — і номер патенту, але що було запатентовано? Я ввімкнув струм, і стара машина ожила; залізні прути мали якесь своє призначення, і весь цей химерний механізм був подібний до старої людини, яка з останньої сили грюкає кулаком по столі. То був прес, який належав, очевидно, до того технічного рівня, що й шарманка, але в цій країні, де ніщо не пропадає даремно і де всяка річ одного чудового дня може для чого-небудь згодитись (я пригадав, як мені довелося колись дивитись допотопний фільм «Грандіозне пограбування поїзда»: тьмяні кадри мерехтіли на екрані, все ще тішачи глядачів в одному з завулків Нам-Діня), цей прес теж можна було використати.

Я оглянув прес уважніше; на ньому були сліди білого порошку. «Діолактон», подумав я, скидається на сухе молоко. Не видно було ні коробки, ані форми для виливання. Я повернувся спочатку в контору, а звідти в гараж. Мені захотілося поплескати по крилу старий автомобіль: довго ще доведеться йому чекати тут, а втім, настане час, і він... Містер Муой та його помічники в цю хвилину, мабуть, пробираються десь рисовими полями до священної гори — там штаб генерала Тхе. І коли я востаннє голосно крикнув: «Мосьє Муой!» — мені здалося, що я зараз десь далеко від цього гаража, бульвару, цирульників, що я знову серед рисових полів, де колись ховався, повертаючись до Тай-Ніня. «Мосьє Муой!» Мені здалося, що я бачу чиюсь голову в зарослих рису.

Я повернувся додому. Старі жінки на сходах щебетали, наче пташки на живоплоті, але я не міг зрозуміти їх, як не розумів пташиного щебетання. Фуонг не було вдома — лежала тільки записка, що вона у сестри. Я приліг на ліжко,— все ж нога давала себе взнаки,— і заснув. Коли я прокинувся, вкриті фосфором стрілки показували двадцять п’ять хвилин на другу, і я повернув голову, думаючи, що Фуонг спить поруч. Але подушка була не зім’ята. Фуонг, напевне, змінила сьогодні простирадла: в них ще збереглася прохолода білизни, яку щойно принесли з пральні. Я встав і висунув шухляду, в якій Фуонг ховала свої шарфи,— їх там не було. Я підійшов до книжкової полиці,— книжка з малюнками із життя королівської сім’ї теж зникла. Вона забрала з собою весь свій посаг.

Одразу після удару майже не відчуваєш болю; біль прийшов десь о третій годині ранку, коли я розмірковував над своїм життям, яке я так чи інакше мав прожити, викликаючи в пам’яті спогади про минуле, щоб якось його позбутись. Найгірше згадувати про хвилини щастя, і я намагався думати тільки про прикре. У мене вже був досвід. Усе це я вже пережив колись раніше. Я знав, що зможу і надалі робити все, що належить, але тепер я був набагато старіший і мені бракувало сили влаштувати своє життя ще раз.

З

Я пішов у американську місію і спитав Пайла. Біля дверей довелося заповнити анкету і віддати її черговому полісмену. Він сказав:

— Ви не зазначили мети вашого приходу.

— Він її знає.

— То вам призначено прийом?

— Можете вважати так.

— Вам, очевидно, все це здається безглуздим, але нам доводиться бути дуже обережними. Тут навколо багато підозрілих типів.

— Чув про це.

Він язиком пересунув жувальну гумку за другу щоку і ввійшов у кабіну ліфта. Я залишився і чекав. Я не мав ані найменшого уявлення про те, що скажу Пайлові. В такій ролі мені ще ніколи не доводилося виступати.

Полісмен повернувся. Він неохоче сказав:

— Що ж, можете йти нагору. Кімната дванадцята. Другий поверх.

Увійшовши в кімнату, я побачив, що Пайла там немає. За столом сидів Джо — аташе в економічних питаннях,— я не міг пригадати його прізвища. З-за столика з друкарською машинкою стежила за мною поглядом сестра Фуонг. Мені здалося, що я прочитав тріумф у її пожадливих карих очах.

— Заходьте, заходьте, Томе! — гучно зустрів мене Джо.— Радий вас бачити. Як нога? Ви — рідкісний гість у нашій конторі. Тягніть сюди крісло. Яка ваша думка про наступ? Бачив учора ввечері в «Континенталі» Грейнджера. Знову збирається на Північ. Цей хлопець просто таки молодець. Тільки запахне новинами — він уже там. Хочете сигарету? Прошу. Ви знайомі з міс Хей? Ніяк не можу запам’ятати їхніх імен — це дуже важко в моєму віці. Я кличу її: «Гей ви!» — і їй це подобається. Нічого спільного з тим зашкарублим колоніалізмом. А що чути відносно цін на товари, Томе? Адже ваш брат газетяр не ловить гав... Шкода, що таке скоїлося з вашою ногою. Олден розповідав мені...

— Де Пайл?

— Олдена сьогодні тут нема. Мабуть, він удома. Більшість своєї роботи він виконує вдома.

— Я знаю, що він робить удома.

— Цей хлопець уміє працювати. Пробачте, що ви сказали?

— Кажу, що знаю, чим він зараз займається вдома.

— Не розумію вас, Томе. Мене називають «важкодум Джо». Такий був завжди. Такий і помру.

— Він спить з моєю дівчиною, сестрою вашої друкарки.

— Не розумію, що ви маєте на увазі.

— Спитайте в неї. Це її робота. Пайл забрав мою дівчину.

— Послухайте, Фаулере, я гадав, що ви прийшли сюди в справах. Знаєте, не можна вчиняти скандалів в установі.

— Я прийшов сюди, щоб побачити Пайла, але він, очевидно, ховається.

— Ну, знаєте, вам не слід такого казати. Після всього, що Олден для вас зробив...