Читати книгу - "Хіба ревуть воли, як ясла повні?"

— Здорові в хату! — привітавсь Чіпка.

— Здоров, здоров, — весело задріботів Порох. — Сідай! — і ткнув пальцем на триніжок, що стояв коло столу, а сам метнувся до груби.

У хаті була панська груба. Порох одчинив дверці, вийняв звідти чарку і краєць черствого хліба, покаляного в попіл.

— Оце приходиться ховатись од проклятої сарани з святим хлібом! — задріботів Порох. — Як та прожра жре! не заховай тільки… Засох трохи, та сількісь… Покалявся… — І почав хліб обдувати та обтирати…

— А де ж горілка? — обернувся до Чіпки.

Чіпка підвівся, щоб дістати: він поставив пляшку в кутку коло порога.

— Сиди, сиди! — защебетав Порох, наглядівши горілку. — Я сам! Я сам!

Узяв він пляшку, налив чарку, вилив у рот. Кутуляв, кутуляв, розводивши якось чудно очима, ковтнув, поплямкав; знову налив чарку і знову вилив у рот, закутуляв, ковтнув…

— Хто се давав? — спитав після другої.

— Жидівка.

— То-то, чортова душа, поганої дала!.. От, гаспидська Ривка! Ще-таки Оврам совісніше, а що вже Ривка… Ось покуштуй!

— Ні, не хочу.

— Чому? не п’єш?

— Та таки й не пив досі…

— То не знаєш, яка й на смак?

— Не знаю.

— Дурний же ти! Нічого доброго не знаєш. Знай, що тільки й добра на світі, що горілка. Скільки б без неї людей вішалось! А так… На, пий! — крикнув на Чіпку й подав йому чарку.

Чіпка давно чув, буцім горілка робить полегкість. Тепер ось і Порох розхвалює, а тут ще й досада з самого ранку за серце ссе… в тілі трохи холод чується… Усе це разом намоглося на Чіпку: випий та й випий! Нічого робити — треба спробувать… Узяв Чіпка, випив… Горілка запекла, защипала в роті, трохи не похлинувся, аж закашлявся…

— Таки видно, що ти не вмієш пити! — каже Порох. — Ось як треба пити! — і знову вихилив чарку в рот, і ковтнув, як воду. Потім того одломив шматочок хліба, почав заїдати…

Чіпка собі взявся за хліб. Хліб — як сухар сухий, насилу кутуляв його Чіпка.

— Зовсім ти нікуди кчемний! — каже Порох, — ні пити, ні їсти.

— Та як його отаке гірке пити? — зверта Чіпка на горілку.

— То тільки так здається… Ось підожди трохи, пройме — сам попросиш!

Чіпка справді почув — спершу наче хто гарячим залізом припік його всередині: запекло коло серця та й розійшлося по всьому животу… Далі — той огонь затух, — запекла згага, їсти схотілося… Здається, вола б з’їв… і черствий хліб здався смачним! Трохи згодом — мов щось у вічі вступило… заграло в голові… повеселішало на серці… Темні думки стали прояснятися… стала прокидатись віра… узяло завзяття… «То все брехня! — думається йому. — Хай карбованця проходжу, хай два, або й усі п’ять… а земля все-таки моя! Брешеш, вражий чоловіче, земля моя!..» І так стало Чіпці весело, немов справді земля вже його, і він вертається додому забезпечений…

— А чи дорого се діло стоїтиме? — пита він у Пороха.

— Яке діло? Коли дуже закручуване — дорожче; а коли ні — недорого, — одказав Порох.

— А моє діло?…

— Ось тривай лиш — ще по одній вип’ємо, — та тоді вже й за діло!..

Тільки що Порох став наливати чарку, двері прожогом розчинилися і в хату вскочила жінка — не жінка, дівка — не дівка; голова не покрита, як у дівки, а коси заборсані в мичку, немов жінка збиралася сховати їх під очіпок, та зав’язала на тім’ї, а вони й розсипались… Сама — не стара ще, висока, суха, худа, щоки усмоктались усередину, вид болізний, жовтий, — тільки одні очі — чорні, як терен, блищали якимсь божевільним світом…

— Уже п’є… уже п’є! щоб тебе кров гаряча спила!.. — скрикнула вона таким несамовитим голосом, аж у Пороха руки затіпались. — Їсти ні крихти нема, дітвора плаче, а він, чортів бугай, горілку дудлить!..

— Іди собі! іди, йди! — зайдикав Порох. — Мені ніколи. Я зараз чоловікові писатиму прошеніє… іди собі!

— Щоб тебе писачка списала, проклятий! Мені життя через тебе нема…

— Хто ж тебе держить? Я тобі давно кажу: чим клопотати мене з своїми дітьми, ішла б собі, куди сама знала. Так, бач, шкода москаля кидати!

— Авжеж шкода!.. — і якось страшно засвітила очима. Погляд її упав на краєць хліба. Вона затіпалась і, як та звірюка, кинулась до столу, аж Чіпка подався вбік.

— Бач, проклятий! Казав — хліба нема, аж ось скільки переховував.

— Ну, бери, бери… та йди собі! — одказав Порох, ховаючись з пляшкою.

Вона страшно повела очима — і повагом вийшла з хати.

— Хто це? — запитав Чіпка.

— Шмат… — не доказав Порох, а трохи згодом одмовив: — сестра… Не всі, бач, дома — божевільна… Божевільна, а дітей плодить, — та й живуть, прокляті, на мою голову!..

Чіпці так стало шкода божевільної сестри Пороха, її малих діток… «Може, вони голодні й холодні, — думав він. — От, якби багатство — чи дійшла б вона до цього?… Якби-то багатство… А то от останню землю одбирають…» Знов повернула його думка на землю — і почала перед ним свої виводи виводити…

— А що ж: будемо прошеніє писати, — перебив Порох.

Чіпка кинувся.

Порох побрався знову в грубу; витяг звідти недогарок шабашкової свічки, каламар з помадної баночки, перо; поставив усе це на столі, а сам вийшов з хати. Незабаром вернувся з папером у руках, з окулярами. Перше всього заправив свічку в розколоту пляшку.

— Як потемніє, то запалимо, щоб не шукатися, — сказав він. — А тепер пусти мене на своє місце, а сам сядь на лаву, абощо.

Чіпка пересів на другий триніжок. Порох присунув свій триніжок до столу, розложив папір і, осідлавши носа окулярами, почав писати. У хаті стало тихо-тихо, — тільки коли-не-коли якось сердито одгаркувався Порох та чутно було скрип пера або одрубні вимови Пороха: то «так», то «ага…», «еге…», «добре…», «ну, а далі?» І далі Порох, подумавши трохи, знову писав, аж стіл ходив ходором, знову одгаркувався, агакав та егекав… Вечірнє сонце, сідаючи за хмари, кинуло червону стяжку крізь мутну шибку й обдало червоним світом круглу лису Порохову голову, перерізало надвоє білий папір і довгою й широкою попругою лягло через усю хату, а заховалося крайком аж десь за грубою… Облита світом і без того червона голова Порохова тепер стала зовсім червоно-гарячою. Чіпці здавалося: кривава голова писала криваву жалобу…

Порох кінчив; положив перо; взяв папір у руки; підійшов до вікна.

— Слухай: чи так буде? — і став читати.

— Що, так? — запитав знову, перечитавши.

— Так, — одказав Чіпка, не знаючи