Читати книгу - "Пси господні, Марчін Швьонтковський"

Незважаючи на черепаший темп колони, рівнина, перемежована невеликими пагорбами, почала все більше ходити хвилями, утворюючи специфічні, регулярні пагорби, що опускалися і піднімалися кожні кілька сотень кроків. Це ніяк не бентежило дорогу, яка тільки почала більше звиватися. Піднімаючись на пагорб за пагорбом, вони встигли спітніти і захекатися, тим більше, що день видався незвично теплим для такої ранньої весни, але вози і піші мандрівники, що все частіше минали їх, давали зрозуміти, що вони наближаються до міста. Нарешті пагорби обірвалися, немов відрізані ножем. За мить після того, як сонце зійшло в зеніті, вони стояли на краю Рісу.

За майже геометрично рівною лінією пагорбів земля стрімко спадала, утворюючи величезну улоговину з абсолютно пласким дном. Катаріна подумала, що це виглядало так, ніби хтось залишив на цьому місці відбиток велетенського кулака. Внизу простягалися сірі зараз й похмурі сільськогосподарські угіддя, подекуди перетикані гаями, а посеред рівнини мальовничою стрічкою звивалася річка Егер. Ніхто з них не міг знати, що це був ударний кратер - але навіть без цього знання краєвид робив несамовите враження. Трохи осторонь від геометричного центру плаского простору, ближче до них, у променях березневого сонця виблискувало кругленьке містечко Ньордлінген.

– Скажу вам, - буркнув Сойка Лоренц, побачивши це видовище, - що якби я призначив комусь велику битву, то саме в цьому місці.

Побачивши свій пункт призначення - тимчасовий, але все ж таки - мандрівники відчули, як в них вливається нова сила. Вони обережно спустилися з пагорба і, спотикаючись на похилому схилі, досягли дна улоговини. Решту три-чотири милі вони пройшли швидко і без нарікань, ніби поспішаючи дістатися до цивілізації.

Їм пощастило - була середа, базарний день. Вартові біля воріт були ситі по горло торговцями, лісорубами, циркачами, мандрівними блазнями, військовими у відпустці і у самоволці, зброярами, сідельниками, менестрелями, травниками, писарями, інтендантами та вільними селянами, що проходили під багато оздобленим імператорським орлом. Вони не звернули жодної уваги на кількох непримітних найманців, і ганза без проблем увійшла до міста.

Досі Шенк був у Ньордлінґені лише одного разу, і то так коротко, що, по суті, проїздом, як і зараз. Цього, втім, було достатньо, щоб він знав, яка корчма в місті була досить "тіньовою", щоб не привертати зайвої уваги, і достатньо пристойною, щоб Катаріна і Ейве не крутили носами. Корчма називалася "У Некляра" і знаходилася біля головної брами; не звертаючи уваги на бурчання компанії, яка, побачивши різнобарвний натовп, що прямував на ринкову площу, дуже хотіла приєднатися до них, він повів усіх прямо до шинку.

За феніг вони винайняли кімнату на кілька годин. Шенк розмістив у ній Катаріну та Ейве , замовив їм гарячу їжу, а сам з хлопцями пішов на ринок за покупками. Поки товариші шукали порох, кулі, перепічки, сушене м'ясо та овочі, а також похідне спорядження, більшу частину якого вони залишили в замку, Шенк роздивлявся довкола в пошуках транспорту. Побіжна прогулянка між ятками і розпитування про ціни переконала його в тому, що тут панує страшенна дорожнеча, особливо коли мова йшла про провізію - весна воєнного часу, коли всі, від селянина до графа, запасалися продуктами про всяк випадок, була не найкращим часом для покупок.

Тим часом Катаріна, щойно з'ївши нещасну юшку з кролика, відчула, що втомилася від балаканини голландця,