Читати книгу - "Убік"

— Наступні п’ять років вам не сподобаються, — сказав Джо.

— Чому? Кожен у Айові погодиться з тим, що я сказав. Знаєте, що я думаю про всіх вас, співробітників містера Ранситера? З того, що ви сказали й що сказали інші, з того, що я підслухав, я думаю, що ви — професійні агітатори. — Бліс зиркнув на Джо з неприхованою бравадою.

Джо нічого не відповів. Він дивився крізь вікно на старі будинки з цегли, дерева й бетону, на старомодні автомобілі, більшість із яких була чорного кольору, й запитував себе, чи він єдиний з групи, хто зіткнувся саме з цим аспектом світу в 1939 році. «У Нью-Йорку, — казав собі він,— усе буде інакше. Це Біблійний пояс, ізоляціоністський Середній Захід. Але нам не доведеться тут жити, ми поселимося на Східному або Західному узбережжі».

Проте інстинктивно він відчував: щойно відкрилася головна проблема, з якою їм потрібно буде якось дати собі раду. «Ми забагато знаємо, — усвідомив він, — щоб мати змогу комфортно жити в цьому часовому відрізку. Якби ми регресували на двадцять чи тридцять років, то, ймовірно, ще були б здатними психологічно адаптуватися. Можливо, нам було б не надто цікаво ще раз спостерігати за виходом астронавтів у відкритий космос в межах програми Gemini або стежити за першими скрипучими польотами Apollo, але принаймні це було би стерпно. Однак у цю епоху...

Вони й досі слухають десятидюймові платівки на сімдесят вісім обертів із виступами Two Black Crows. А також Джо Пеннера і «Мерта та Мардж». Велика депресія все ще триває. В наш час ми маємо колонії на Марсі та Місяці, ми вдосконалюємо реальні міжзоряні польоти, а ці люди не можуть дати собі ради з Пиловим казаном в Оклахомі.

Це світ, що живе риторикою Вільяма Дженнінґ- са Враяна. «„Мавпячий процес“ над Скоупсом — тут буденна реальність, — думав він. — Нам ніколи не вдасться адаптуватися до їхніх поглядів, до цього морального, політичного, суспільного оточення. Для них ми політичні агітатори, більш чужі за своїми переконаннями, ніж нацисти, можливо, навіть загрозливіші, ніж комуністична партія. Ми найнебезпечніші агітатори з усіх, що траплялися у цьому сегменті часу. Бліс цілковито має рацію».

— Звідки ви такі взялися? — запитав Бліс. — Не зі Сполучених Штатів, як я розумію?

— Ваша правда, — відповів Джо. — Ми з Північноамериканської Конфедерації. — Він витягнув з кишені четвертак із профілем Ранситера й простягнув його Блі- су. — Ласкаво прошу, — сказав він.

Зиркнувши на монету, Бліс нервово хапнув повітря й затремтів.

— Профіль на монеті — це ж наш небіжчик! Це містер Ранситер! — він поглянув іще раз й одразу зблід. — І дата. 1990 рік.

— Не витратьте все за раз, — сказав Джо.

Коли Willys-Knight врешті доїхав до мортуарію «Простий пастор», служба вже скінчилася. На широких білих дерев’яних сходах двоповерхового будинку стояла група людей, і Джо одразу їх упізнав. Ось нарешті й вони: Еді Дорн, Тіппі Джексон, Джон Ілд, Френсі Спеніш, Тито Апостос, Дон Денні, Семмі Мундо, Фред Зафскі й Пет. «Моя дружина», — подумки сказав він собі, вкотре вражений її виглядом: блискучим темним волоссям, насиченим кольором шкіри та очей, потужними контрастами, які випромінювало її тіло.

— Ні, — сказав він уголос, виходячи з машини. — Вона не моя дружина. Пет усе це стерла.

«Але, — пригадав він, — вона зберегла обручку. Унікальна обручка зі срібла й нефриту, яку ми разом із нею обрали... це все, що лишилося. Але яке потрясіння побачити її знову. На мить опинитися під примарним саваном скасованого шлюбу. Який, по суті, ніколи й не існував, хіба за винятком тієї каблучки. І якщо їй раптом заманеться, вона і її може враз знищити».

— Привіт, Джо Чип, — сказала Пет холодним, майже знущальним тоном. Вона втупилася у нього пильним поглядом, немов оцінюючи.

— Здрастуй, — незграбно мовив він. Інші також із ним віталися, однак це здавалося не надто важливим: його увагу захопила Пет.

— Ти без Ела Геммонда? — запитав Дон Денні.

— Ел помер, — відповів Джо. — Венді Райт — також.

— Ми знаємо про Венді, — спокійно сказала Пет.

— Ні, ми не знали. Ми припускали, але були не впевнені. Я не був певен. — Мовив Дон Денні й запитав: — Що з ними трапилося? Що їх убило?

— Вони виснажилися, — відповів Джо.

— Чому? — хрипко запитав Тито Апостос, пропи- хаючись до кола людей, що обступили Чипа.

— Та остання фраза, яку ти сказав нам, Джо, — мовила Пет Конлі, — тоді, у Нью-Йорку, перш ніж вийшов із Геммондом...

— Я знаю, що я сказав, — перебив її Джо.

— Ти сказав щось про роки, — вела далі Пет. — Ти сказав: «Минуло забагато часу». Що це означає? Про який час ішлося?

— Містере Чип, — стурбовано озвалася Еді Дорн, — відколи ми прибули сюди, місто кардинально змінилося. Ми нічого не розуміємо. Ви бачите те, що й ми? — вона вказала на будівлю мортуарію, а потім на вулицю й інші будинки.

— Я не впевнений, — мовив Джо, — що саме бачите ви.

— Годі, Чипе, — гнівно заговорив Тито Апостос. — Досить жартів. Просто скажи нам, заради Бога, що ти бачиш. Он та машина. — Він показав на Willys-Knight. — Ти в ній приїхав. Скажи нам, що це. Скажи, на чому ти приїхав.

Вони усі чекали, втупившись поглядами у Джо.

— Містере Чип, — заїкаючись, почав Семмі Мундо, — це дуже старий автомобіль. Правда ж? — він хихикнув. — Скільки йому років?

Після паузи Джо сказав:

— Шістдесят два.

— Отже, він 1930 року випуску, — промовила Тіппі Джексон до Дона Денні. — Дуже близько до того, що ми припускали.

— Ми гадали, що зараз 1939 рік, — сказав Дон Денні врівноваженим голосом. Спокійний, безпристрасний, зрілий баритон. Без зайвої емоційності. Навіть за таких обставин.

— Це досить легко