Читати книгу - "Покривало Ізіди. Нарис історії ідеї Природи"

Френсіс Бекон, як ми щойно побачили, використовує вислів «Істина — донька часу». Проте він надає йому іншого, нетрадиційного сенсу. Справді, коли йшлося про мудрість націй, то він означав: із часом все, що було приховане, стає явним. Чи, як каже Софокл, «час, який все бачить, все розуміє та все відкриває»[586], зрештою, розкриває всі таємниці, а також, виявляє навіть найбільш приховані помилки.

Так, великий Час, що його неможливо виміряти,

Змушує постати речі (phuei), які не були видимими (adéla),

Так само як ховає те, що виблискувало на сонці[587].

Ту саму ідею можна знайти у багатьох грецьких авторів[588]. У Сенеки вона набуває морального сенсу: щоб опанувати гнів, не потрібно відразу ж діяти, потрібно дати собі час, адже час розкриває істину[589].

Ця думка набула форми прислів’я — Veritas filia temporis, досить пізно, у невідомого латинського поета. Прислів’я цитує Авл Геллій щоб проілюструвати ідею, згідно з якою люди робитимуть менше помилок, якщо боятимуться їхнього викриття[590]. У цьому випадку істина, про яку йдеться, є визначеною істиною, що виявляється: загадка розв’язана, більше нічого шукати.

Проте формула може також мати інший сенс, якого їй надає Френсіс Бекон. У нього йдеться про поступове розкриття Істини Часом та повільне відкриття таємниць Природи людськими зусиллями. У цій перспективі тим, що обґрунтовує Істину, є зовсім не авторитет Давніх, а повільний пошук поколінь. Ми бачили, що ця ідея вже була присутньою у Ксенофана, Платона й Аристотеля. Останній говорив, що Час — це «винахідник».

У Новий час ця тема залишається не менш актуальною. Наприклад, у 1719 році на фронтисписі своєї книги Epistolae ad Societatem Regiam Anglicam (Листи англійському королівському Товариству) Антон ван Левенгук (один із тих, хто зробив перші наукові відкриття завдяки використанню мікроскопа) розмістив зображення людини, що долає крутий схил за допомогою старика Часу, який тримає косу у руці, та девіз: Dum audes ardua vinces («Із відвагою ти здолаєш важкі труднощі»)[591].

7. Прогрес науки, витвір усього людства та нескінченне завдання [592]

Сенека вважав, як ми пам’ятаємо, що прогрес є витвором цілого людства: відкриття Природи може бути здійснене лише завдяки внеску череди поколінь, минулих і майбутніх. У цій перспективі Паскаль порівнює історію людства з історією людини, «яка завжди існує та поступово навчається»[593].

Водночас, досить важко визначити точно, що саме припускає ця метафора. Чи є людство різновидом суб’єкта пізнання, якимось надсуб’єктом, чимось на кшталт колективного Розуму, який має сприйняття реальності в цілому? Та чи потрібно, у цьому сенсі, вбачати у «кіберкультурі» перші симптоми виникнення такого суб’єкта? Жан-Марк Мандозіо нещодавно згадував прихильників цієї кіберкультури, які раділи зникненню автономії індивідуальної рефлексії «на користь колективного інтелекту», відверто представляючи його як втілення «вічного божества», із «віртуальними світами» замість «янгольського чи небесного світу»[594]. Проблема, звичайно, є надто складною, щоб торкатися її кількома словами. Водночас, я повинен сигналізувати читачу про її існування.

Ґьоте, своєю чергою, також вважав, що Природа може бути розкрита лише цілим людством, адже кожне індивідуальне спостереження є частковим і неповним та здатне осягнути лише якийсь один аспект явищ. Водночас, оскільки не існує сприйняття, притаманного людству в цілому, оскільки людство, зрештою, є фіктивним суб’єктом, Природа завжди приховуватиметься від людей:

Природа є неосяжною, адже одна людина не може її осягнути, хоча це під силу людству в цілому. Водночас, оскільки це дороге нам людство ніколи не буває одночасно у своїй цілісності, Природа завжди ховатиметься від нас у нас перед очима […]. Тільки люди у своїй сукупності пізнають природу і тільки люди у своїй сукупності переживають людськість[595].

Це означає, що повне пізнання Природи, яке характеризувалось би повною певністю, ніколи не буде приступне людству. У певному сенсі, донькою Часу є не Істина, а нескінченне дослідження. Чи мав це на думці Паскаль, коли казав про людину, що вона «створена лише для нескінченності»[596]? Малоймовірно, що він думав про нескінченний прогрес людського пізнання, адже як добрий християнин вірив у кінець світу та кінець людства. Він використав цей вислів для того, щоб позначити людську велич у порівнянні з тваринами, про що свідчить контекст його твердження. Без сумнівів, він, також, надихався текстом Сенеки:

…наскільки це відповідає природі нашого розуму — сягати в незмірні обшири всесвіту, бо ж дух людини — це щось дуже велике, благородне: він не терпить того, щоб йому накреслювали інші, ніж богам, межі[597].

Водночас Кеплер вже у 1604 році, у своєму листі посвяти імператору Рудольфу, що передує книзі «Оптична частина астрономії», висловлює ідею нескінченного дослідження:

Невичерпною є скарбниця таємниць природи, вона дарує багатство, що його важко описати; той, хто щось відкриває у цій царині, насправді лише відкриває іншим шлях до нових досліджень[598].

Лесінг прославляє нескінченне дослідження у своєму відомому тексті, що його варто процитувати повністю:

Цінність людини вимірюється не істиною, якою вона володіє чи вважає, що володіє, а її щирим зусиллям у напрямку досягнення істини. Адже сили, що збільшують людську досконалість, зростають не від володіння істиною, а від її пошуку. Якби Бог, тримаючи у правиці всю істину, а в лівій руці лише завжди палке бажання істини, сказав мені: «Обирай!», то, ризикуючи помилятися завжди і вічно, я би покірно схилився перед його лівою рукою та сказав би: «Отче, дай мені цю руку; абсолютна істина належить тільки тобі»[599].

Чи можна говорити про нескінченний прогрес досліджень людства? Зрозуміло, що ми не можемо передбачити майбутнє світу та людства й сказати,