Читати книгу - "Зібрання творів у семи томах. Том 2. Миргород, Микола Васильович Гоголь"

Мардохай пішов разом з товаришами, сповненими подиву з його мудрості. Бульба залишився сам. Він був у дивному, небувалому настрої: він почував уперше в житті неспокій. Душа його була в гарячковому стані. Він не був той колишній, незламний, непохитний, міцний, як дуб; він був малодушний; він був тепер слабкий. Він здригався від кожного шереху, від кожної нової жидівської постаті, що появлялася в кінці вулиці. В такому стані пробув він цілий день; не їв, не пив, і очі його не відривалися ні на час від невеличкого віконця на вулицю. Нарешті, вже пізно ввечері показалися Мардохай і Янкель. Серце Тараса завмерло.

— Що? вдалося? — спитав він їх з нетерплячкою дикого коня.

Та перше ще, ніж жиди набралися духу відповідати, Тарас помітив, що в Мардохая вже не було останнього локона, який, хоч досить нечепурно, а все ж вився кільцями з-під ярмулки його. Помітно було, що він хотів щось сказати, але наговорив таких дурниць, що Тарас нічого не зрозумів. Та й сам Янкель дуже часто прикладав руку до рота, нібито був простуджений.

— Ой, ласкавий пане! — сказав Янкель, — тепер зовсім не можна! їй-богу, не можна! Такий негарний народ, що йому треба на саму голову наплювати. Ось і Мардохай скаже. Мардохай робив таке, якого ще не робив жоден чоловік на світі, але Бог не схотів, щоб так було. Три тисячі війська стоїть, і завтра їх усіх будуть на смерть карати.

Тарас глянув у вічі жидам, але вже без нетерпіння й гніву.

— А якщо пан хоче бачитися, то завтра треба рано, так, щоб ще й сонце не сходило. Вартові згоджуються, і один левентар[110] обіцяв. Тільки нехай їм не буде на тім світі щастя, ой вей мір![111] Що це за корисливий народ! І між нами таких нема: п’ятдесят червінців дав я кожному, а левентареві…

— Добре. Веди мене до нього! — промовив рішуче Тарас, і вся твердість повернулася в його душу. Він погодився на пропозицію Янкеля переодягтися іноземним графом, що приїхав з німецької землі, для цього й одежу вже встиг припасти передбачливий жид. Була вже ніч. Господар дому, відомий нам рудий жид з ластовинням, витяг тонкий сінник, накритий якоюсь рогожею, і розіслав його на лавці для Бульби. Янкель ліг долі на такому самому сіннику. Рудий жид випив невеличку чарочку якоїсь настойки, скинув півкаптан і, зробившись у своїх панчохах та черевиках трохи схожим на курча, подався із своєю жидівкою у щось похоже на шафу. Двоє жиденят, як дві хатні собачки, лягли долі біля шафи. Але Тарас не спав; він сидів нерухомий і злегка барабанив пальцями по столу; він тримав у роті люльку й пускав дим, від якого жид спросоння чхав і закутував у ковдру свого носа. Ледве небо встигло взятися блідим передвістям зорі, він уже штовхнув ногою Янкеля.

— Вставай, жиде, і давай твою графську одежу!

За хвилину вдягся він; почорнив вуса, брови, надів на тім’я маленьку темну шапочку — і ніхто б з найближчих до нього козаків не міг пізнати його. На вигляд йому здавалося не більш як тридцять п’ять літ. Здоровий рум’янець грав на його щоках і самі рубці додавали чогось владного. Одежа, прикрашена золотом, дуже личила йому.

Вулиці ще спали. Жодна меркантильна істота ще не показувалася в місті з кошиком у руках. Бульба і Янкель прийшли до будівлі, що мала вигляд сидячої чаплі. Вона була низька, величезна, почорніла, і з одного боку її викидалася, як шия лелеки, довга, вузька башта, наверху якої стирчав шматок даху. Ця споруда відбувала безліч усяких служб: тут були й казарми, і тюрма, і навіть карний суд. Наші подорожні увійшли в ворота й опинилися серед просторої зали чи критого двору. Близько тисячі чоловік спали вкупі. Прямо були маленькі двері, перед якими сиділо двоє вартових і грали в якусь гру, яка полягала в тому, що один одного бив двома пальцями по долоні. Вони мало звернули увагу на тих, що прийшли, і повернули голови аж тоді, коли Янкель сказав:

— Це ми; чуєте, пани: це ми.

— Ідіть! — сказав один з них, відчиняючи одною рукою двері, а другу підставляючи своєму товаришеві, щоб дістати від нього удари.

Вони ступили в коридор, вузький і темний, який знову привів їх у таку саму залу з маленькими віконцями вгорі.

— Хто йде? — закричало кілька голосів, і Тарас побачив чимало гайдуків при повній зброї. — Нам нікого не велено пускати.

— Це ми! — кричав Янкель. — їй-богу, ми, ясне панство!

Та ніхто не хотів слухати. На щастя, в цей час підійшов якийсь товстун, що з усіх прикмет здавався начальником, бо лаявся найдужче за всіх.

— Пане, це ж ми; ви вже знаєте нас, і пан граф ще буде дякувати.

— Пропустіть, сто дяблів чортовій матці! І більш нікого не пускайте. Та шабель щоб ніхто не скидав і не собачився на підлозі…

Продовження красномовного наказу не чули вже наші подорожні. «Це ми… це я… це свої!» — казав Янкель, зустрічаючись з кожним.

— А що, можна тепер? — спитав він одного зі сторожі, коли вони нарешті підійшли до того місця, де коридор уже кінчався.

— Можна; тільки не знаю, чи пропустять вас у саму тюрму. Тепер уже нема Яна: замість нього стоїть інший, — відповів вартовий.