Книги Українською Мовою » 💛 Фентезі » Пісня дібров, Павло Сергійович Дерев'янко 📚 - Українською

Читати книгу - "Пісня дібров, Павло Сергійович Дерев'янко"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Пісня дібров" автора Павло Сергійович Дерев'янко. Жанр книги: 💛 Фентезі. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 44 45 46 ... 176
Перейти на сторінку:
парфумом і запахом кислого вина. Фігуру ховав довгий плащ, а тихий голос намагався вдавати солодку спокусу.

— Платня помірна...

— Геть.

Вона зникла, обдарувавши його зневажливим смішком. Примітивні, затерті слова про кохання вдарили неочікувано боляче, немовби срібним лезом у спину, відімкнули заборонену комірчину в серці, оголили тонке і заповітне. Майя!

Пилип заборонив собі згадувати про кохану, але вона ввижалася у чорних косах, доносилася у звуках дівочого сміху, марилася в далеких постатях. Жоден екзорцист не міг би вигнати її незримої присутності, і Пилип того не бажав: спомини про Майю були його скарбом. Єдине кохання життя... Хотілося встигнути промовити це в її прекрасні вічі, пояснити, чому так повівся з нею, чому розбив її серце і зник, як боягузливий покидьок...

Але бозна-де тепер її шукати.

Він блукав у полоні тіней минулого, вдивлявся у порожнечу самотності, втратив лік часу, коли раптом віддалений голос змусив його спинитися і прислухатися: чи не обманює слух?

— Київський замок був приречений від самого початку, бо спорудили його на поганому місці. У давнину на те місце двічі на рік приходили вовки з усіх навколішніх лісів і влаштовували шабаш...

На межі між возами і наметами горіла велика ватра, довкруж зібралося чимало люду. Олефір безцеремонно проштовхався, допомагаючи собі ліктями, аж поки не побачив оповідача.

— Сім ночей поспіль вовки вили безперервно, а домашня скотина трусилася від страху: пси скавуліли, корови ремигали, вівці бекали. Містяни не могли і очей стулити. Але шабаші терпіли, бо Кий, Щек, Хорив і Либідь при заснуванні міста дали вовкам право на щорічні збори, а порушника тих шабашів чекала страшна смерть.

— Не давали вовкам такого права! — обурився хтось.

— А ти там був? Стулися! — гарикнули у відповідь. — Продовжуйте, пане.

Кобзар сидів на колоді біля вогнища, прямий і зосереджений. Очі заплющені, в руках пляшка з водою.

— У часи Речі Посполитої один литовський князь вирішив збудувати на тому місці замок, бо дуже сподобалося воно йому. Відмовляли князя найповажніші кияни, але той не слухав: звелів у ніч шабашу влаштувати облаву і винищити всіх вовків. Так воно і сталося, після чого замок збудували, — вів далі кобзар, не розплющуючи очей. — Аж за кілька років вночі біля стін з'явилася величезна вовча зграя!

Якась дівчинка голосно зойкнула, від чого слухачі розсміялися. Кобзар і сам усміхнувся.

— Всі споглядали, як зграя біжить уздовж мурів, коло за колом, коло за колом. Вартові не стрималися, почали з переляку стріляти, кидати у звірів смолоскипами! А вовки навіть уваги не звернули, все бігли навколо замку химерним ланцюгом, а зникли лише зі світанком.

— А як той замок звався? — не вгавав невідомий скептик.

— Замок Стули-Пельку! — відповіли йому. — Ви не зважайте, пане кобзарю, розповідайте.

Той відпив із пляшки.

— Удень у замку спалахнула пожежа — і така могутня, що насилу загасили, — здавалося, що кобзареві очі під повіками не рухаються. — Вдруге вовче коло з'явилося перед тим, як замок спалив кримський хан... А останній раз зграя оббігла навколо фортеці перед тим, як козаки батька Хмеля спалили її дотла. Так і зник проклятий замок назавжди, але історія про нього живе й донині.

Кобзар замовк, і кілька секунд чулося лише потріскування ватри.

— Що за казка така дурна...

— Голова твоя дурна! Це насправді оповідь про Сірий Орден!

Слухачі засовалися, заворушилися, чим Пилип і скористався, аби пройти до вогнища.

— Кажуть, буцім у люципера нема сраки, у нього там друга морда. Коли покажеш йому сраку, то він тікає із заздрощів! Так само з харатерниками.

До розмови на дражливу тему срак і характерників приєдналося чимало охочих, а Пилип там часом підсів до кобзаря.

— Мав би дукач — віддав би, слово честі, — мовив сіроманець. — Вітання, Василю.

Кобзареве обличчя витягнулося у здивуванні.

— Матінко рідна! Пилипе, невже ти?

Василь широко посміхнувся, розвів руки і завмер. Олефір обережно обійняв старого знайомця. Скільки крові пролилося від їхньої останньої зустрічі!

— Оце так здибанка, — кобзар покрутив головою, прислухаючись довкола. — Ти тут один?

— Уся ватага! Ніби у старі добрі часи. Ми встали край табору, окремо від усіх. Приєднаєшся до сірого товариства?

— Ще й питаєш! Веди мене, друже.

Пилип оглянув заплющені очі кобзаря, мить вагався, чи варто питати, і таки наважився:

— Те, що писали торік у газетах — правда?

— На превеликий жаль — правда.

Василь сперся на костур, неквапом звівся. Обережно витягнув ліву руку перед собою, і Пилип поклав долоню собі на плече. Теревені навколо водночас стихли.

— Йдете, пане кобзарю? — стривожено спитали. — Куди це ви? А заспівати?

— Від тебе подалі, йолопе! Якби не перебивав своїми дурнуватими заувагами, то і заспівав би!

Кобзар прибрав руку з плеча характерника, скинув шапку, вклонився з обіцянкою повернутися, аби зіграти шановному панству кілька дум, і висловив щирі сподівання, що панство належно оцінить почуті оповідки. Панство віддячило хто скільки змогло, і Василь ловким рухом згріб усі монетки з шапки.

— Оцінили кепсько, — пробурмотів Матусевич, крокуючи за Пилипом. — Навіть таляра не збереться. Ох, лихі часи...

— Вмієш рахувати монети пальцями? — характерник помахував позиченим костуром.

— Не просити ж незнайомців рахувати за мене, — відповів Василь. — Діло нехитре! Перебираєш по черзі, кожна монетка від задрипаного шеляга до поважного дукачика свою форму, вагу, буртик і рант має... Складаєш разом у голові та й готово. Я швидко призвичаївся! З банкнотами вже складніше. Та й чужі обличчя мацати я досі не навчився, невдобно якось...

Поки Василь оповідав про лиця та гроші, а також силувався пригадати, коли востаннє тримав дукача, Олефір привів його до сіроманського табору, де вже зачекалися.

— Варгане, трясця! Куди ти завіявся? — Катря почувалася виїзною, що дозволила йому піти самотою, от і накинулася першою.

1 ... 44 45 46 ... 176
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Пісня дібров, Павло Сергійович Дерев'янко», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Пісня дібров, Павло Сергійович Дерев'янко"