Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Я обслуговував англійського короля 📚 - Українською

Читати книгу - "Я обслуговував англійського короля"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Я обслуговував англійського короля" автора Богуміл Грабал. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 44 45 46 ... 68
Перейти на сторінку:
можна було не бачити… так ми крокували крізь зоряну ніч, запорошена дорога через темне село знову вивела нас у вологі поля, сині, як копірка, з вузеньким серпом місяця, що сяяв помаранчевим світлом і кидав на нас то ззаду, то збоку, то спереду тоненьку, ледь помітну тінь… потім перед нами виріс пагорб, такий, ніби земля собі просто зітхнула, і він сказав, що звідси має бути видно його село, його будинок… але коли ми зійшли на вершину, то не побачили жодної будівлі… убивця завагався і навіть злякався, забурмотів, що це неможливо, невже він заблукав? Напевно, за тим другим горбом… але, пройшовши метрів сто, і вбивцю, й мене охопив страх… тепер убивця затремтів ще сильніше, ніж коли вийшов з воріт панкрацької в’язниці… він сів і витирав лоба, який блищав так, ніби по ньому текла вода… Що таке? — кажу. «Тутка було село, а тепер ані сліду, вже-м здурів чи тілько починаю дуріти?» — бурмотів убивця… Я кажу: як це село називається? І він відповів: «Лідіце…» Я кажу: воно було тут, але тепер села нема, німці його спалили, людей розстріляли, а тих, що лишилися, відвезли до концтабору. І вбивця допитувався: «Чому?» Кажу: вбили імперського протектора[30], і сліди вбивці вели сюди… А вбивця сидів, і руки в нього звисали уздовж зігнутих колін, ніби два плавники… Відтак піднявся і, як п’яний, ходив по цьому місячному попелищу, зупинився перед якоюсь жердиною і обійняв її, але це виявилася не жердина, а стовбур дерева, стирчала з нього єдина обрубана гілка, мовби на цій гілці страчували, вішали. «Це тут, — сказав убивця, — тут, це наш горіх, тутка був наш сад, і тут, — він поволі човгав, — і тут десь…», та враз злякався і став руками обмацувати засипані фундаменти будинку і господарських будівель, потім поповз, ніби сліпий, який читає книгу, спогади додавали йому сили, і коли обмацав на колінах увесь рідний будинок, сів під стовбуром і закричав: «Ви вбивці!», і встав, стискаючи кулаки, і в світлі молодика блакитні жили виступили у нього на шиї… і коли він накричався про вбивць, то вбивця сів на землю, скорчився, руки стулив під коліньми і гойдався, ніби в кріслі-гойдалці, і дивився на цю гілку, що перекреслювала серп місяця, і говорив, ніби сповідався: «У мене був файний татко, він був файніший, ніж я тепер, я з ним не до порівняння, хоча і я файний, татко любив жінок, а жінки ще дужче любили татка, і ото татко ходив до сусідки, я його ревнував, бо мама страждала, і я увидів, як татко… розумієте? От за цю гілку він щоразу тримався і, розгойдавши її, зручненько так пускав, щоб опинитися по той бік паркана, а там файна сусідка, одного дня я татка підстеріг і, коли він перелетів через паркан, ми з ним посварилися, і я татка зарубав сокирою, не так, аби хтів убити, але я любив мамусю, а мамуся страждала… і тепер від того всього лишився тілько стовбур горіха… і моя мамця, вона, певно, теж мертва…» Кажу: може, в концтаборі, скоро повернеться… І вбивця піднявся й запитав: «Підете зі мною? Ходім запитаємо»… і я сказав: чом би й ні… я знаю німецьку… Відтак ми подалися на Кладно і перед північчю вже були в Крочеглавах, запитали в німецького патруля, де будівля гестапо. І патруль нам показав, куди йти. Ми стояли перед брамою, на другому поверсі йшла якась забава, шум і галас, якийсь дзенькіт і жіночий пронизливий сміх… Змінився патруль, була вже перша ночі, і я запитав старшого охорони, чи можна поговорити з начальником гестапо. І він заволав: «was?» і сказав, щоб ми прийшли вранці, але тут відчинилися двері і вивалилася юрба есесівців в одностроях, вони розходилися і весело прощалися, як після якоїсь гулянки, якогось святкування, іменин чи уродин, а я пригадав, як щодня у піднесеному настрої гості покидали готель «Париж», коли настав їхній час чи була пора зачиняти… на верхній сходинці стояв військовий, він тримав канделябр зі свічками, п’яний, у розхристаному мундирі, волосся звисало на лоба, він піднімав на прощання свічник, а коли побачив нас, спустився на самий поріг і запитав старшого охорони, який віддав йому честь, хто ми такі. І старший відповів, що ми хотіли б з ним поговорити… і вбивця сказав, аби я переклав усе, що він мені казав, що він десять років відсидів у в’язниці і тепер прийшов у Лідіце додому, і не знайшов ні Лідіце, ні матері, і що він хоче знати, що сталося з його мамою. Начальник засміявся, з нахиленої свічки, ніби сльози, скрапували крапинки гарячого воску… він почав підніматися по сходах, але потім заволав: «halt!» Двері охорони відчинилися, начальник знову спустився й запитав: «За що ти отримав десять років?» І вбивця відповів, що вбив батька… Начальник підняв свічник з тими свічками, що все ще крапали воском, і освітив обличчя вбивці, і враз ніби ожив, ніби зрадів, що доля в цю ніч послала йому того, хто прийшов запитати про свою матусю, хто вбив свого батька і хто виявився у становищі, в яке часто потрапляв сам начальник, коли вбивав за наказом чи власноруч… і ось я, котрий обслуговував ефіопського імператора і часто ставав свідком, як неймовірне стає дійсністю, я побачив, як державний імперський вбивця, вбивця тисяч, розцяцькований нагородами, які дзвеніли у нього на грудях, ступає сходами вгору, а за ним крокує звичайний вбивця, батьковбивця, я хотів піти, але старший охорони узяв мене за плечі, показав на сходи і грубо завернув до них… Потім я сидів за великим столом перед залишками пригощення, такі столи бували після весілля або випускних іспитів, залишки торта і надпочаті, недопиті і допиті пляшки, у центрі сидів п’яний есесівець і випитував знову і знову про те саме, а я перекладав, як усе відбулося біля того стовбура горіха десять років тому, але найдужче начальник тішився з того, як досконало усе організовано на Панкраці, що ув’язнений так і не дізнався, що в Лідіце і з Лідіце сталося… І ще раз того вечора неймовірне здійснилося, бо мене, перекладача, що сховався за роллю перекладача з розбитим, але вже підгоєним обличчям, він не пізнав, але я пізнав у начальникові гестапо одного з гостей на моєму весіллі, того пана, який мене ані привітав, ані руки не подав, я тоді простяг келих і цокнув обцасами лакованих штиблетів, але так і зоставався стояти
1 ... 44 45 46 ... 68
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Я обслуговував англійського короля», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Я обслуговував англійського короля"