Читати книгу - "Брама Птолемея, Джонатан Страуд"

Птолемей поправив краєчок пов’язки:

— Це все дуже добре, хоч і не має жодного стосунку до того, що ти жорстоко витягла безневинного джина з місця його спочинку. Моїй сутності вкрай потрібне зцілення. Мендрейк тримав мене в рабстві, — я швиденько порахував на пальцях рук і ніг, — шістсот вісімдесят три доби з останніх семисот. І це серйозно відбилось на мені. Я — наче яблуко з самісінького дна бочки: зовні — солодке й гарне, а всередині — геть вигниле. А ти витягла мене звідти, де я міг би зцілитися.

Дівчина схилила голову набік і поглянула на мене спідлоба:

— Ти хочеш сказати — з Іншого Світу?

— Так, це одна з його назв.

— Ну, тоді пробач, що потурбувала тебе. — Вона сказала це так, ніби ненароком розбудила мене, коли я на хвилинку задрімав. — Я навіть не була певна, що зможу це зробити. Я боялася, що моїх навичок ще недостатньо для цього.

— З твоїми навичками все гаразд, — відповів я. — Вони чудові. І це змушує мене запитати про найголовніше: як ти навчилась викликати мене?

Вона скромно стенула плечима:

— О, це було не так важко. Знаєш, що мені здається? Що чарівники навмисне перебільшували всі ці труднощі багато років — щоб відвернути від цієї справи простолюд. Врешті-решт, чи багато для цього треба? Акуратно накреслити кілька ліній за допомогою лінійки, мотузка й циркуля. Кілька рун, кілька заклять. Піти на ринок, купити прянощів… Знайти спокійне місце, ще раз усе повторити… От і все.

— Ні, — заперечив я. — Жоден простолюдин, як мені відомо, цього раніше не робив. Тобі, мабуть, допомогли. З мовами, рунами, колами, з цією мерзенною сумішшю трав — з усім… Якийсь чарівник. Хто він?

Дівчина накрутила пасмо волосся собі на вухо:

— Ну, його імені я тобі не скажу! Хоча — твоя правда: мені дійсно допомогли. Тільки, зрозуміло, не з цим викликом. Він думає, що магія — це просто моє захоплення. Якби він дізнався, чим я займаюся, його б побив грець, — вона всміхнулася. — Зараз він міцно спить двома поверхами нижче. Насправді він дуже хороший… Будь-що це потребувало часу, та все виявилось не так важко. Мені навіть дивно, що інші люди цього не пробували.

Птолемей пильно оглянув її з-під опущених повік.

— Більша частина людей, — значуще наголосив я, — трохи побоюються тих, хто може з’явитись на виклик.

Дівчина кивнула:

— Справді. Але все не так погано, якщо ти не боїшся того демона, якого збираєшся викликати.

— Що?! — стрепенувся я.

— Ну, я знаю: якщо вимовити закляття, чи накреслити пентакль, чи зробити щось іще неправильно, може статися щось моторошне. Але ж усі ці страхіття залежать від того демона… ой, пробач, я хотіла сказати «джина», — від того джина, про якого йдеться. Хіба не так? Якби то був якийсь давній африт, цілком мені незнайомий, я, звичайно, трохи стривожилася б — на той випадок, якщо ми раптом не зійдемось характерами. Але ж ми з тобою вже знайомі, еге ж? — вона подарувала мені чарівну усмішку. — І я знала, що ти не завдаси мені шкоди, якщо я зроблю якусь невеличку помилку..

Я стежив за її руками — вони знову ворушилися біля самісінької червоної крейдяної лінії.

— Справді?

— Так. Я хотіла сказати, що минулого разу ми ніби діяли спільно… Пам’ятаєш — тоді, з отим ґолемом? Та сказав мені, що треба зробити. Я зробила це. Чудовий взірець співробітництва!

Птолемей потер куточки очей.

— Тоді все було трохи по-іншому, — зітхнув я. — Доведеться пояснити тобі, в чому різниця. Три роки тому ми обоє були під Мендрейковою п’ятою. Я був його рабом, а ти — його жертвою. У нас був спільний інтерес: утекти від нього й вижити…

— Саме так! — вигукнула вона. — І ми…

— Більше між нами нічого не було, — незворушно провадив я. — Так, ми справді трохи побалакали. Так, я справді дещо розповів тобі про вразливе місце ґолема — суто з науковою метою, щоб поглянути, яку дурницю викине твоя жалюгідна совість. І ця дурниця справді мене вразила…

— Я не згодна…

— Якщо ти дозволиш мені сказати ще кілька слів, — додав я, — то я хотів би зазначити те, що різниця між нинішнім і тогочасним становищем — величезна. Тоді ми обоє були жертвами чарівників. Ти згодна? Гаразд. А тепер один з нас — тобто я, — я ляснув себе по голих смаглявих грудях, — ще досі раб і жертва. А щодо іншого… ця «інша» перейшла на чужий бік.

Вона хитнула головою:

— Ні.

— Стала перебіжчицею…

— Ні! Я…

— Завдала підступного удару ззаду…

— Бартіме…

— Дволика, підла, хитра, фальшива зрадниця, яка потурбувалась про те, щоб подовжити моє нескінченне рабство! Та, що без підказки й примусу взялася вивчати мерзенну магічну науку! На користь Натаніеля та інших я можу сказати хіба те, що вони не мали вибору. Більшість із них перетворили на чарівників раніше, ніж вони досягли дорослого віку — і зрозуміли, яке огидне це ремесло! Але ти... ти могла б обрати будь-який із десятків гідних шляхів. А натомість вирішила поневолити Бартімеуса — Сакра аль-Джині, Срібноперого Змія, ірокезького вартового з вовчою пащею! Ти, сповнившись пихи, вважаєш, ніби я не завдам тобі шкоди! То знай, панночко: ти мене недооцінюєш! Я знаю тисячу витівок і сотню смертельних ударів! Я можу… О-ой!!!

У розпалі я шалено замахав руками — і згарячу тицьнув пальцем у червону крейдяну лінію свого пентакля. Пролунав ляскіт, посипались жовті іскри, й моя сутність дістала відсіч: мене штовхнуло вгору й назад, я полетів шкереберть і шалено запацав ногами, щоб не перетнути лінію з протилежного боку. З відчайдушною спритністю я зупинивсь і впав на підлогу. Обличчя моє почорніло, пов’язка на стегнах розірвалася.

Дівчина звернула увагу на останнє й невдоволено скривилася.

— Так-так! — сказала вона. — Ми, здається, повернулися до того, з чого почали.

Я підхопивсь і чемно поправив роздерту пов’язку:

— Це нічого не важить. Викликавши мене, ти змінила наші ролі. Тепер між нами не може бути нічого, крім ненависті.

— Бридня, — відповіла вона. — Як іще я могла зустрітися з тобою? Я не поневолювала тебе, дурню. Я просто хотіла дещо обговорити з тобою — на рівних.

Я здивовано підняв брови — чи радше те, що від них залишилось:

— Навряд чи це можливо. Про що блощиці говорити з левом?

— Послухай-но, годі вже приндитись! До речі,