Читати книгу - "Брама Птолемея, Джонатан Страуд"

Я розгублено заморгав у відповідь:

— Хто?! Ніколи не чув про такого!

— Ти щойно згадав про якогось Натаніеля!

— Ні, ні, ти, мабуть, недочула… — я поспіхом змінив тему. — Будь-що сама твоя ідея сміхотворна. Рівність між людьми й джинами неможлива. Ти — молода, нерозумна, тож мені, напевно, слід бути поблажливішим до тебе, але ти справді помиляєшся. За останні п’ять тисяч років я знався з сотнями господарів — і байдуже, на чому вони креслили свої пентаклі: чи на піску в пустелі, чи на витоптаній траві в степу, — межи мною й тими, хто викликав мене, незмінно виникала люта, непримиренна ворожнеча. Так було завжди. І так завжди буде.

Останні слова я вимовив гучним, громовим голосом, що не передбачав ніяких заперечень. У порожній кімнаті вони розкотилися трагічним відлунням. Дівчина пригладила волосся.

— Що за бридня, — сказала вона. — А як щодо вас із Птолемеєм?

15

Кіті

Кіті відразу зрозуміла, що її теорія підтверджується. Вона зрозуміла це з джинової реакції. Відтоді, як його вдарило краєм пентакля, хлопчина-єгиптянин стояв обличчям до неї, випнувши груди й підборіддя, відчайдушно вимахуючи руками, щоб підкреслити свої виразні вислови, й часом поправляючи пов’язку на стегнах. Проте щойно вона згадала Птолемея, як увесь його кураж кудись подівся. Хлопчина несподівано заціпенів: його обличчя застигло, тіло немовби скам’яніло. Ворушилися хіба що очі: вони повільно — надзвичайно повільно — обернулись і вирячились просто на неї. Очі хлопця завжди здавалися темними — тепер вони зробилися чорними, мов вуглини. Кіті мимоволі зазирнула в них: це було все одно, що дивитися в чисте нічне небо — чорне, холодне, безмежне, з малесенькими іскринками зірок — далеких і недосяжних… Це було моторошно, та водночас звабливо: Кіті потягло туди, мов дитину до вікна. Досі вона безпечно сиділа в центрі свого пентакля, однак тепер підхопилась — і подалась уперед, спершись об руку, а другу руку простягти перед собою, назустріч цим очам, їхній самоті й порожнечі. Кінчики її пальців тремтіли над межами кола. Вона зітхнула, повагалася, потяглася далі…

Хлопчина моргнув; його повіки на мить зімкнулись, наче в ящірки. Чари розвіялись. У Кіті побіг мороз поза шкірою, вона відсахнулась і скулилась у центрі кола. На її чолі заблищав піт. Хлопець, однак, навіть не поворухнувся.

— Що ж ти, на твою думку, знаєш про мене? — вимовив голос.

Він лунав ніби зусібіч — не дуже гучно, проте близько; цей голос не скидався на жоден з голосів, які їй доводилось чути досі. Говорив він англійською мовою, однак якось по-химерному, ніби ця мова була йому чужа й незнайома. Так, він здавався близьким — і водночас далеким, немовби звертався до неї з неосяжної далечіні.

— Що ти знаєш? — повторив голос іще тихше. Джинові вуста не ворушились, чорні очі без упину дивились на неї. Кіті притулилася до самісінької підлоги, тремтячи й стискаючи зуби. Щось у цьому голосі лякало її — але що? Він не був ні лютий, ні гнівний. Але це був владний голос — із якоїсь далечіні, наділений страхітливою силою й водночас — дитячий.

Кіті потупилась і мовчки хитнула головою, не зводячи очей з підлоги.

— КАЖИ!

Тепер у цьому голосі було чути гнів. Разом з ним у кімнаті пролунав потужний удар грому, від якого затремтіла віконна рама, взялися брижами дошки на підлозі й зі стін посипалися шматки гнилого тиньку. Двері з ляскотом зачинились (хоч Кіті сама не відчиняла їх і не пам’ятала, як вони відчинились), шибки у вікні брязнули й повилітали. Водночас із цим у кімнаті знявся шалений вихор. Він закрутився довкола Кіті — все дужче й дужче, так, що посудини з розмарином і гілочками горобини злетіли в повітря і розбились об стіни, а книжки, свічники, торбина та одяг Кіті закружляли кімнатою — то вище, то нижче, зі свистом і виттям, аж поки розпливлись і злились в одну примарну смугу. Нарешті заворушились і стіни, відірвавшись від підлоги й приєднавшись до божевільного танцю, гублячи в польоті цеглини й крутячись без упину під стелею. Аж ось зірвало й стелю — і вгорі відкрилась моторошна безодня, з зірками, місяцем та хмарами, що перетворились на бліді нитки, розкидані в усіх напрямах, аж поки в цілому світі залишились тільки дві нерухомі точки: Кіті й хлопчина в своїх колах.

Дівчина затулила пальцями очі й сховала голову між колінами.

— Будь ласка, припини! — волала вона. — Будь ласка!

І вихор ущух.

Кіті розплющила очі — й нічого не побачила. Вона забула відняти руки від очей.

Повільно, боляче вона підняла голову і опустила руки. Кімната була така сама, як раніше, як завжди: двері, книжка, свічники — й вікно, стіни, стеля, підлога; за вікном — ясне небо. Усе було спокійно, крім… Хлопчина в пентаклі навпроти повільно зігнув ноги, а потім сів, ніби сили враз покинули його. Він заплющив очі і втомлено провів рукою по обличчю.

Потім поглянув на Кіті: хоч його очі й досі залишалися темними, колишньої порожнечі в них уже не було. Коли ж він заговорив, його голос знову зробився звичайним — тільки змореним і сумним.

— Коли ти збираєшся викликати джина, — сказав він, — не забувай, що разом з ним ти викликаєш усю його історію. Тож розумніше буде міцно триматися сьогодення, бо інакше невідомо, що ти розбудиш у минулому.

З великими труднощами Кіті змусила себе сісти прямо й подивитись йому в обличчя. Її волосся змокло від поту. Вона пригладила його й витерла чоло.

— Не треба було цього робити. Я лише згадала…

— Ім’я. Тобі слід би знати, на що здатні імена.

Кіті кахикнула. Перший напад страху поступився місцем бажанню заплакати.

— Якщо ти так прагнеш залишатися в сьогоденні, — мовила дівчина, відчайдушно тамуючи сльози, — то чому ж ти так наполегливо прибираєш… цю подобу?

Хлопчина насупився:

— Щось ти сьогодні надто цікава, Кіті. Чому ти гадаєш, ніби я прибираю чиюсь подобу? Навіть зараз, коли я слабий, я можу мати такий вигляд, який мені захочеться.

Не сходячи з місця, він знову змінив подобу — двічі, тричі, ще раз, стаючи дедалі химернішим, але так само сидячи в центрі кола. Аж нарешті він зробився якимось величезним гризуном — гладким, пухнастим, що підібгав задні лапи, а передні обурено згорнув на грудях.

Кіті навіть не моргнула.

— Так, але ж зазвичай ти не вдаєш із себе велетенського хом’яка, — зіпнула вона. — Ти врешті завжди перетворюєшся на того самого смаглявого хлопчину в пов’язці. Чому? Бо цей