Читати книгу - "Візерунки долі. Я згодна, Аграфена Осіння"

– Я думаю, що в палаці дуже не вистачає зіллєвара. А у мене на прикметі є одна кандидатура. Як ти ставишся до того, щоб запросити її на цю роботу?

– Чудова ідея! Не бачу жодних проблем. А її чоловік, якщо захоче, може приєднатися до королівської варти.

– Леонарде, ти все зрозумів? – багатозначно запитала у неабияк розгубленого старости.

– Так це, зрозумів, звісно, – відповів він, нарешті усвідомивши про що мова. – Так і оголошу в селі, що Її Величність, королева Тарлійська, шукає зіллєвара та охоронця.

– Ось тільки... – я на хвильку задумалася, – Леонарде, залиш нас, будь ласка, ненадовго.

– Звичайно, Ваша Величність, – сказав він, вклоняючись, і відійшов.

– Дін, мені потрібно в село негайно! – оголосила я своєму чоловікові, здивувавши його несподіваним рішенням.

– Наталю, ти серйозно? Через годину вже стемніє. Це дійсно терміново?

– Саме так! Вечір – ідеальний час, коли люди повертаються додому. Хочу, щоб під час нашої виховної бесіди було якомога більше глядачів.

– Ти плануєш сьогодні забрати Амалію?

– Ні, – я нетерпляче відмахнулася, обдумуючи свій візит до будинку горгони. – Я хочу, щоб дівчина могла спокійно зібратися зі своїм чоловіком, без зайвих розмов і пліток. Пора показати цій зміюці, дружині Грейтіса, що я не кидаю слів на вітер. Я її попереджала, але вона не послухала!

– Наталочко, ти ж розумієш, що без охорони… – почав він, стурбовано дивлячись на мене.

– Саме так і якнайбільше! Я б також взяла з собою Террі з Кевіном та Грета з Робіном.

– Чи не думаєш ти, що я не піду з тобою?

– Не думаю, – запевнила я, – тим більше, що ти в короні просто чарівний. Я казала тобі про це?

Його королівська Величність навіть забув, що хотів сказати, просто мовчки втупився в мене поглядом. А що я такого сказала? Він же, справді, красунчик.

– Дружино, що ти задумала? – нарешті отямився він.

– Справжній показовий виступ.

– То ти зібралася полювати на гримучу змію?

– Ну, може, не полювати, але хвіст цій гадині прищемити треба. Дін, вона ж підриває твій авторитет, ти хіба не розумієш?

Чоловік скептично глянув на мене.

– Ну, так-так, я теж частенько підриваю твій авторитет. Тільки мені можна. Я ж твоя дружина, – впевнено заявила я, ніби дружині завжди дозволено підривати авторитет чоловіка. – Але їй я цього не дозволю!

Було ясно, що мій задум величного чоловіка зовсім не надихає. Але коли це мене зупиняло?

– Дін, будь ласка! – я благально склала руки на грудях. – Дозволь мені зробити те, що я хочу!

Чоловік невдоволено скривився.

– От скажи, жінко, у тебе совість є? Знаєш, що я не можу тобі ні в чому відмовити і безсовісно користуєшся цим.

– А ти не користуєшся? – парирувала я. – Не забувай, що ти мені ще каву заборгував.

– Наступного разу компенсую в подвійному розмірі, – усмішка ледь торкнулася губ чоловіка.

– А ти так певен, що наступний раз неодмінно буде? Раптом ти вийшов у мене з довіри?

– Значить, знову увійду!

– То ти згоден, щоб ми навідали колишнього старосту? – запитала я з нетерпінням.

– Добре, – тяжко зітхнув чоловік. – Що тільки не зробиш заради спокою коханої.

– Скільки людей ти можеш перенести через портал за раз?

– Скільки потрібно?

– Якщо взяти всіх творінь Меріда, чи зможеш забрати ще десять людей, не рахуючи нас з тобою та Леонарда?

– Без проблем.

– Леонарде, – покликала я старосту, який чекав нашого рішення неподалік і одразу ж підійшов до нас. – Ми збираємося відвідати Грейтіса. Ти підеш з нами. Мені потрібно, щоб ти підтримав розмову, яка б виявила, що свекруха Амалії поширює чутки, що ганьблять короля Тарлії. Зможеш це зробити?

– Так це, звичайно, Ваша Величність, у цьому немає нічого складного.

– Террі! – покликала я свою покоївку, і коли вона підбігла, усміхнулася. – Сьогодні у тебе є шанс одягнути мене так, як ти завжди хотіла. Іди, підготуй усе, щоб твоя королева сяяла, як новорічна ялинка.

– Пані, я миттю! – радісно вигукнула покоївка і зникла зі швидкістю реактивного літака.

Пів години по тому, на просторому церковному подвір’ї, обраному Діном як місце прибуття, відкрився портал. Звідти вийшли ми з чоловіком, сяючи коштовностями. За нами з'явилися Леонард, чотири скелети й десять піших королівських гвардійців. Операція «Приборкання норовливої свекрухи» почалася.

Наша поява не залишилася непоміченою. Двоє дітлахів, які грали у дворі, миттєво зникли, лише їхні п'яти блиснули на прощання. Коли вся група зібралася, я звернулася до своїх провожатих:

– Хлопці, всі зрозуміли, що потрібно робити?

Дочекавшись підтвердження, обернулася до короля:

– Ну що, йдемо?

Замість відповіді чоловік підставив свій лікоть, за який я взялася.

Грейтіс жив за п’ять дворів від церкви, тому ми й вирішили з’явитися просто біля храму. Супроводжував нашу процесію Леонард, як голова селища. Він йшов трохи віддалік, вказуючи нам шлях.

Позаду мене йшли Террі та Робін, а з боку короля – Кевін та Грет. Завершували нашу групу королівські гвардійці. Я обрала саме їх, оскільки їхня форма була яскравішою ніж у стражників і більше привертала увагу цікавих.

Не встигли ми пройти й половини шляху до нашої цілі, як з'явилися перші глядачі. А коли сільський голова відчинив хвіртку у двір колишнього старости, неподалік вже зібрався натовп із близько тридцяти зацікавлених. І люди все ще продовжували прибувати!

Я оглянула велике охайне подвір’я. Оце так! А непогано живуть деякі старости. Міцний п’ятистінний будинок хизувався великими блискучими вікнами. Фарбовані в зелений колір зручні сходинки, якими якраз підіймався Леонард, вели на високий ґанок.

Гвардійці залишилися за парканом, розосередилися на відстані один від одного близько трьох метрів і одразу ж завмерли: ноги на ширині плечей, руки на поясі.