Читати книгу - "Смарагдова книга, Керстін Гір"

— Не переймайся, — щиро підбадьорив мене містер Джордж. — Усе минеться дуже швидко, а відтак ти знову повернешся. Усе буде позаду ще до вечері.　

— Але до вечері я можу наламати дров та підштовхнути людство до світової кризи. От самі спитайте в містера Джордано. Хибна посмішка, неправильний реверанс, невідповідна манера спілкування і — на тобі! — вісімнадцяте століття у вогні.　

Містер Джордж засміявся.　

— Ой, та той Джордано просто тобі заздрить. Він зважився б на будь-що заради однісінької мандрівки в часі!　

Я лагідно торкнулася м’яких шовковистих спідниць і розгладила гаптовані візерунки.　

— Правду кажучи, я досі ще не втямила, чому цей бал має для всіх аж таке значення. І що я взагалі там роблю.　

— Ну, тобто це крім того, що ти танцюєш, розважаєшся і залюбки навіч споглядаєш герцога Девонширського?　

У відповідь на усмішку містера Джорджа я не посміхнулася, і він зненацька посерйознішав, дістав із кишені носовичок і витер із чола піт.　

— Що сказати, дитино! Важливість цього балу криється в тому, що саме там з’ясується, хто ж є зрадником серед Вартових і хто передав усі відомості Флорентійському Альянсу. Через твою присутність граф хоче вивести на чисту воду і лорда Аластера, і зрадника.　

Он як. Ось тепер уже трохи конкретніше, ніж в «Анні Кареніній».　

— Якщо сказати простіше, ми — наживка, — насупилась я. — Але… хіба ви ще не знаєте, чи спрацював цей план? І хто виявився зрадником? Бо це ж трапилося двісті років тому.

— І так, і ні, — заперечив містер Джордж. — Хтозна чому, але звітні тексти з цих днів і тижнів вельми туманні. А більшої частини взагалі бракує. Ідеться там якраз про зрадника, який позбувся свого високого звання, але його ім’я не згадується жодного разу. Через чотири тижні в одному звіті побіжно згадується про те, що ніхто, мовляв, не провів зрадника в останню путь, адже той не заслужив шани.　

Моє тіло пройняв дрож.　

— Невже через чотири тижні після того, як зрадника вигнали з Ложі, він був уже мертвий? Як це… гм… зручно.　

Містер Джордж уже не слухав мене — він постукав у віконце водієві.　

— Мабуть, брама завузька для лімузина. Ліпше заїздіть збоку, зі шкільного подвір’я. — Він посміхнувся мені: — Ми приїхали! До речі, ти прекрасно виглядаєш, я все хотів тобі це сказати. Таке враження, наче ти зійшла зі старовинної картини.　

Авто зупинилося коло входу.　

— Хоча ні — значно, значно краще, — похвалив містер Джордж.　

— Дякую.　

Розгубившись, я геть забула про настанови мадам Россіні («Спочатку голова, лебедонько!») і припустилася непоправної помилки — почала виходити з авта в той-таки спосіб, що й завжди. І тут я безнадійно заплуталась у спідницях і знову всілася на сидіння. Мені здавалося, я перетворилася на бджілку Майю в павучих тенетах. Поки я тихо лаялася і намагалася виборсатись, а містер Джордж щиро сміявся, зокола простяглися одразу дві руки допомоги. Тож мені не залишалося нічого іншого, як щосили за них ухопитись і дозволити їм витягнути мене з автівки та поставити на ноги. Одна рука була Ґідеоновою, а друга — містера Вітмена. Побачивши це, я миттю відсмикнула долоні, наче від вогню.　

— Гм… спасибі… — пробурмотіла я, нервово поправляючи сукню і щосили вгамовуючи шалене серце. Відтак я придивилася до Ґідеона й посміхнулась — просто не змогла стриматися. Недарма мадам Россіні захоплювалася морськими барвами — бездоганно випрасуваний, без жоднісінької зморшки сурдут чудово пасував, підкреслюючи Ґідеонову поставу. Переді мною був справді чарівний образ від пліч і до носаків туфель з великими застібками. Хіба що біла перука зіпсувала все враження за лічені секунди.　

— Я вже було думала, це тільки в мене буде пришелепкуватий вигляд, — зауважила я.　

Його очі блиснули бісиками.　

— Я принаймні вмовив Джордано не притрушувати мене пудрою і не клеїти мушки.　

Одначе Ґідеон і без будь-якої пудри був наче крейда. І враз на якусь мить я забула про все на світі, ідучи поглядом за ідеальною лінією його підборіддя та вуст… але мерщій опанувала себе і понуро зиркнула на нього.　

— Нас чекають внизу. Ходімо швидше, бо зараз рине потік школярів, — сказав містер Вітмен і кинув промовистий погляд на той бік вулиці, де саме стовбичили дві пані з песиками й ошелешено витріщались на нас.　

З іншого боку, якщо так уже й важливо не привертати увагу, то, може, ліпше було вибирати скромніше авто? І певна річ, не розвозити по всьому Лондону хлопців і дівчат у чудернацьких костюмах.　

Ґідеон простягнув руку, та цієї миті ззаду щось глухо стукнуло, і я обернулася. Авжеж, то був Ксемеріус: він гепнувся на дах машини і кілька секунд лежав долілиць, розпластавшись, мов рибина на пательні.　

— А щоб вам було добре! — прокаркав він. — Не могли мене почекати?!　

Я так зрозуміла, що він не встиг на машину з Темпла.　

— Я мусив цілу дорогу летіти! Але ж я не можу відпустити тебе отак, не попрощавшись. — Він злетів у повітря і поплескав мене по плечу. Я відчула, як мене обіймають вогкі холодні лапки.　

— Отже, пані магістерко святого ордену пухкеньких поросят, — патякав він, — коли потрапиш у минуле з тим-чиє-ім’я-ми-вважаємо-за-краще-не-вимовляти, — він зневажливо зиркнув на Ґідеона, — не забудь добряче копнути його під час менуету. І обходь десятою дорогою цього графа.　

У цих словах чулася непідробна тривога. Я кахикнула, та він продовжив:　

— До речі, якщо викидатимеш коники, подивимося, як ти без мене обійдешся. Ось візьму і знайду собі нову людину! — Він хитро вишкірився і, не чекаючи, що я скажу, засвистів на собак, які з переляку рвалися з повідців, а відтак, підібгавши хвости, чкурнули навтіки.　

— Ґвендолін, про що ти замислилася? — Ґідеон подав мені руку. — Себто я хотів сказати, міс Ґрей. Чи не будете ви такі ласкаві провести мене на бал 1782 року?　

— І не думай. Почнемо грати на публіку, тільки коли прибудемо на місце, — тихо огризнулась я, щоб містер Джордж та містер Вітмен, які йшли попереду, нас не почули. — А доти мені б хотілося максимально уникнути будь-якого тілесного контакту з тобою, якщо ти, звісно, не заперечуєш. До того ж я добре тут орієнтуюся — це ж як-не-як моя школа.　

А школа наша сьогодні, в післяобідню п’ятницю, здавалася геть вимерлою. Вийшовши в коридор, ми натрапили на директора Джиллса, що котив за собою візок для гольфу. Він уже змінив строгий костюм на картаті штани та футболку і явно