Читати книгу - "Як ведеться, так і живеться, Панас Мирний"

— Буде вже тобі! буде! іди туряти! — регоче Габелок.

— Нічого, піду, — червоніючи від досади, каже Василь.

— Де ж, тілько що прийшов, а тут і свинарем зразу. — Василь мав був викачувати з кола свинку, та Жучок поміг: той як ударив її, то кругла деревинка, як куля, загула угору. Всі зареготались, Василеві ще досадніше стало.

— І чого б я реготався? — біжачи за свинкою, гукнув сердито він.

— Гони! гони сюди! — кричить Габелок, вибігаючи в поле.

— Як так, то я й не хочу! — каже Василь. — Не було уговору бити у полі.

— Та то він так! Гони! — гукає до Василя Жучок.

— Не хочу, — одказав той, кидаючи палицю.

— Не хоч — і не треба, — каже Габелок, кидаючи і свою палицю. — Давай у їздця.

— Давай зо мною, — каже Жук.

Габелкові не повезло: він узяв аж дванадцять гил і мусив провозити верхи на собі Жучка.

Усі реготались, як невеликий Габелок носив на своїй спині довгоногого Жучка. Василь реготався собі. Йому хотілося як–небудь оддячити Габелкові.

— Давай ще й зо мною.

— Давай.

У Василя несамовито серце б'ється від бажання поїздити верхи і собі. Ось уже три гили нагнав він на Габелка. На четверту не виважив як слід руки і стратив.

Габелок почав качати мнячем. Одна, дві, три, п'ять, вісім. Василь аж блідне.

— Гони! гони! — кричить він на Габелка. Той покотив раз, удруге.

— Годі! кончив! ану, становись, — радий гукає Габелок на Василя.

— Не хочу! — з досадою одказує Василь.

— Так як же так? — виправляється Габелок. — Адже ж я возив Жучка. Становись, становись. Довбне! Чому він не становиться? — жаліється товаришеві.

— Москальчук, становись! — сказав покійно високий ручий Довбня.

Василь цмокнув.

— Так ти ще й цмокаєш? — і Довбня ступив ступень. Тілько що Василь хотів був хитнувшись метнуться вбік, — як Довбня, мов кібець горобця, схопив його за шию.

— Пусти! — пищить Василь.

— Сідай! — каже Габелкові Довбня і похилив Василя. Габелок ззаду так і скочив на спину. Василь поточився, оже не впав.

— Но! — гукає Габелок, давлячи коліньми у Василеві боки.

— Пускай, пускай! — кричить на Довбню.

Довбня пустив. Василь нагнувся ще нижче і, вигинаючи спину, підкинув на собі Габелека. Той ухопився за комір.

— Та ну! не басуй! вези! — гука Габелок.

Василь розправлявся, струшувавсь, — як реп'ях, уп'явшись, сидів Габелок. Товариство обступило їх, реготалось то з Габелка, то з Василя.

— Учитель! Учитель! — хтось гукнув здалека.

Хто й почув, то не потурав на те, а більше не чуло того гуку.

— Та учитель! — гукнув уже хтось з кола, забачивши недалеко від себе учителя, що прямо чимчикував на їх.

Василь напряг усі сили і в одну мить, то зігнувшись, то вигнувшись, штовхнув по спині Габелка. Габелок державсь та комір Василевого каптанка не видержав, лопнув, — Габелок покотився, вирвавши чималу стьожку з спини Василевого каптанка. Товариство, як галич, заклекотало.

— А що це ви робите? — роздався над їх головами знакомий учителів голос.

Василь у сльозах так і кинувсь до учителя.

— Це він! він, Костянтин Петрович! Я його не займав. Він скочив на мене і подрав каптан, — слебезував Василь перед учителем.

— А йди за мною, — кивнув учитель на Габелка і напрямився до сторожки.

— Костянтин Петрович! вони грались! — вступився Довбня.

— А йди і ти сюди. Усі, усі ідіть!

І, набравши чималу метку, повів за собою у сторожку.

— Бач! їм батьки–матері одежу шиють на те, щоб вони рвали. Може, ото з посліднього тягнуться — а вони он що.

— Я не винуватий! І ми… і я!.. — роздалося серед купи.

— Мовчіть!

І він скрився у сторожці. За ним повалили і школярі. Незабаром роздавався з сторожки божевільний крик одного… через скілько часу — другого, третього. Туди йшли всі похмурі, а звідти верталися червоні–заплакані.

— А що, досталось? — питали супротивники, стрічаючи товариство.

— Підожди ж! Хіба я не піймаю того москальчука. Прямо чим попало битиму. Уб'ю бісового сина! Усі винуваті, а він так і ні, — сварячись кулаком, казав Довбня.

— Не дуже, а то щиколотки позбиваєш! — сміється невеличкий хлопчик.

— Мовчи, мишеня, а то розірву! — бликнувши очима, огризнувсь Довбня.

Мишеня засміялося і побігло геть. Довбня сердитий ходив поза школярами й плювався, бурмочучи собі під ніс. Веселе школярство не проминуло і з того посміятись.

— Дивіться, рабин, рабин! Адайн*! — викрикнув голос з купи, указуючи пальцем на Довбню.

(*Суддя (євр.))

Усі зареготали.

— Тихше! — роздався голос учителів ззаду.

Всі зразу затихли. Учитель мовчки пройшов у школу, ковиляючи, як півень, своїми високими ногами. Довбня ззаду на пальчиках перекривляв… Школярі, здержуючись, реготали.

— У школу! — скомандував учитель і пройшов уперед. За ним повалили, як мурав'я, школярі. В одвірках вони штовхались, щипались. Довбня стояв коло дверей, і, хоч самому давно вже можна було пройти, вів не йшов, пропускав других.

— Чому ти не йдеш? — спитав його один.

— Іди! — гукнув Довбня й посунувся в купу. Через хвилину нестямний крик усіх зостановив.

— Що там? Хто кого?

Школярі зостановились, розступились… Василь стояв посередині з насунутим на очі картузом і плакав, чуб на потилиці його дуже був пом'ятий.

— А, морда! — крикнув хтось з купи… і Василь похитнувся. Він крикнув. Учитель вискочив.

— Хто кричить? Чого ти кричиш?

— Хтось ускубнув… хтось ударив… — жалівся Василь. Коли і хто — так і не дізнався учитель і за те увесь клас зоставив без обіду. Менші плакали, прохалися. Вони б сказали, коли б бачили.

— Мовчать! у клас! — скомандував учитель. Школярі повалили у клас.

—