Книги Українською Мовою » 💙 Фантастика » Сповідь з того світу 📚 - Українською

Читати книгу - "Сповідь з того світу"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Сповідь з того світу" автора Ярослав Іванович Ярош. Жанр книги: 💙 Фантастика. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 44 45 46 ... 76
Перейти на сторінку:
халяви пістоль, проте спритний малий новим ударом ноги вибив мені з рук зброю, а тоді вдарив багнетом, пробиваючи мої кишки…

О-о-о-о, який біль! Я намагався затулити рукою діру в животі, але кров, уперемішку з лайном, так і лилася крізь мої розчепірені пальці. Невже мені доведеться отак сконати, переможеному якимось малолітнім українським засранцем? Ні, мені ще зарано повертатися назад до пекла, моя місія тут ще не закінчена! Я маю вижити!

А ось і поміч: прибігла моя Зося, та сама, що подарувала мені таку незабутню ніч у городоцькому готелі. Вона волочить мене поміж вибухами і кулями, щоб вирвати з поля бою та обробити рани. Справді ангельський вчинок. Їй треба буде віддячити за це обов’язково… Забігаючи наперед, скажу, що колись вона вийде заміж, у неї народяться два сини-близнюки. У 39-му вони будуть служити на східному кордоні, і коли совєти разом з фашистами нападуть на Польщу, її хлопчики потраплять до більшовицького полону, а пізніше я, офіцер НКВД, замордую їх у Катинському лісі.

Розділ 43

Ангел

Доля дивилася на Марію збоку і тільки гірко всміхалася про себе. Кажуть: добре, коли Доля всміхається. Тільки та посмішка була ще пекучіша за її сльози.

Невдовзі війна покотилася далі, знову закликавши за собою й Івана. Згодом Перша світова переросла у громадянську, закрутившись смертельною, кривавою хурделицею по всій Україні. Люди, озвірілі від постійної війни, голодні і налякані, почали ще з більшою жорстокістю вбивати один одного.

Марія з Івасиком лишилася у Городку: тут було поки що спокійно. Іван постійно передавав їм вісточки-листи, що живий-здоровий і далі продовжує боротися за соборну Україну, за майбутнє своїх дітей.

Зі своїм приходом австріяки й мадяри почали нові репресії проти людей. Тільки якщо москалі знищили «самостійників», то шваби взялися за «москвофілів», частину з яких відправили до Талергофу, а декотрих просто стратили на площі біля ратуші…

Після того як громовиці бою покотилися на схід, у місто прийшла нова біда: рідна сестра війни, яка називалася «пошесть». Спочатку була холера, потім – чорна віспа. Вони забрали життя десь близько півтисячі життів наших українців у місті, скільки ж померло поляків і євреїв, то навіть не знаю. Однак люди продовжували працювати, виховувати дітей і ходити до церкви. Вони все ще жили.

Іще до війни городківчани мали намір побудувати собі нову церкву десь у середмісті, навіть каміння вже було навезено, проте війна перекреслила усі ці плани: доводилося обмежитись тим, що відремонтували стару церкву. На той час вона була і справді у жалюгідному стані. Щойно фронт посунувся на схід, людей згуртував для відновлення церкви отець Володимир Лиско. Це була справді велика людина, знана і поважна, що зробила чимало добра для городоцької громади. Одного разу навіть бургомістра було усунено з посади після того, як отець виявив корупцію з його боку та подзвонив до Відня.

Отож, під орудою цього чоловіка люди з великою охотою взялися за роботу, і незабаром усе було відновлено, навіть новий дзвін купили на місце старих, котрі були забрані під час війни. Далі отець-декан організував у місті сиротинець для дітей, чиїх батьків забрала війна. Не кращі справи були й у просвітян: читальні були розгромлені, книжкові фонди зникли. Та все одно «Просвіта» стала на ноги, пустила коріння в рідну землю і своїми молодими пагонами стала пробиватися крізь залізобетон ворожої влади, капіталу та людської байдужості. Вона потяглася до сонця, аби там розсипатися маленькими промінчиками і проникнути в кожну темну душу, обігріти її і розвеселити.

Найперше було відновлено діяльність «Педагогічного товариства»: дітей та неграмотних знову почали вчити у чотирикласовій школі з українською мовою навчання. Відродилася читальня, місцеві хор та театр, філія товариства «Добрий господар». Про усе це Марія писала своєму коханому чоловікові у листах і кожного дня виглядала поштаря, аби отримати хоч якусь вісточку від нього. Вони – жили!

Тим часом Австро-Угорщина впала, на її уламках почали утворюватися нові незалежні держави. Українці не були, не є і не будуть нічим гіршими від інших, тому вирішили боротися за свою свободу до кінця, навіть незважаючи на плани деяких європейських лідерів передати Львів Польщі.

Отак, не встигнувши вийти з однієї війни, Марія з Іваном опинилися уже на другому полі бою. Були разом. Під Вовчухами. Я також був тут, оглядаючи все кругом: туман, окопи, вибухи. Поруч строчить кулемет. Іван тут-таки б’є зі своєї рушниці. Він усе ще живий. Марія – поруч, із червоним хрестом на грудях. Знову лунає вибух, кулі свистять над самою головою. Жінка падає на брудну землю і лізе до нього. Мені добре видно, як стрільці тягнуть поранених геть з бойовища, як кричать старшини.

– Кулі! Кулі! – кричить Іван. Він уже стоїть за кулеметом замість вбитого щойно стрільця.

Вони з боями верталися до свого рідного Городка і були майже під хатою, до Вовчух рукою подати. Їм треба було будь-що стримати прорив польських військ до Львова. Командування дало наказ захопити відрізок залізниці Львів – Перемишль, аби згодом можна було провести контрнаступ та випхати поляків аж за Сян. Почалася третя офензива УГА – Вовчухівська. Українці атакували стрімко і взяли Вовчухи, а з ними і ще деякі прилеглі села. Тепер треба було протриматися, аби й далі можна було контролювати залізницю у тому районі. Поляки ж атакували дуже сильно, так що під Довгомостиськами, Баром, Вовчухами, Долинянами і Добрянами полягло немало солдатів. Та українці трималися до останнього. Я навіть починав вірити, що вони виживуть. Раптом увесь фронт облетіла звістка – поляки пішли на перемир’я!

Ну все, я видихнув з полегшенням. Сподівався, чорні цього разу поступляться, відійдуть: поганий мир кращий за переможну війну! Даремно. Перемир’я було недовгим: сторонам не вдалося домовитися – і це тільки дало час полякам стягти сили. Вони пішли у новий наступ, відтісняючи українців із позицій.

І тут стрільці пішли в контратаку, знову вибиваючи ворога із Вовчухів! Пішли далі, так що бої не припинялися, вони тіснили і тіснили ворога все далі, підбираючись уже до Городка: мусили відбити своє рідне місто! Ет, сили були дуже нерівні: частину військ довелося перекинути під Судову Вишню, полякам же прийшло підкріплення.

– Набої! – кричав Іван, Марія підхопила і подала, він зарядив.

Тра-та-та-та-та – затарахкотів знову кулемет, над головами свистіли кулі, десь поруч розривалися гранати. Іван продовжував гаратати з кулемета, Марія ж подавала йому набої, бігаючи поміж ворожими кулями як заворожена.

Кулі скінчилися. Із туману один за одним почали вискакувати польські жовніри. Іван підвівся, стиснувши в

1 ... 44 45 46 ... 76
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Сповідь з того світу», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Сповідь з того світу"