Читати книгу - "Казки на ніч"

Тетяна глянула на годинник на руці.

— О, в школі вже заняття закінчилися, зараз старші прибіжать.

— Добре, дякую за розмову, не буду дітей лякать. — Андрій вимкнув диктофон і подав Тетяні руку. — Було приємно поспілкуватися. Статтю перед друком кину вам на мило, шоб ви глянули.

— Добре, як скажете.

Андрій пішов алеєю парку, час від часу поглядаючи на Тетяну, яка лишилася зі Славком.

— Мамо! Мамо! Ми вже! Ми тут! — пролунало раптом з майданчика.

Андрій став біля горіха і закурив. Він дивився, як діти обліпили жінку. В горлі пересохло, очі налилися сльозами.

— Твою ж дивізію. — Андрій відвернувся від дитячого майданчика. — Ось воно яке щастя насправді.

Головна фотографія

Василь з Гнатом повільно спускалися Інститутською до Майдану. Вони йшли вздовж парапету, вдивляючись у фотографії загиблих з Небесної сотні.

— Устим, — спинившись, Гнат помацав граніт біля фотографії. — Ех, хлопе, не втримали ми твоє небо.

Він відвернувся, щоб не бачив товариш, і тильним боком долоні нишком витер вологі очі.

— Знаєш, шо оце подумалося? — Василь закурив. — Подумалося, шо ніхто не знає, коли зробить свою головну фотографію.

— Не поняв? — повернувся до нього Гнат.

— Ну шо ти не поняв? Глянь он на хлопців. Оце й є їхні головні фотографії. Ті, в яких усе їхнє життя. Ті, на яких вони такі, якими запам’яталися.

— Тю, та ніхто ж не вибирає собі фотографію на могилу!

— Не вибирає. — Василь хитнув головою. — Ба більше, навіть не знає, шо оця заморожена мить і стане головною. Що саме цю фотографію виберуть інші для ілюстрації цілого життя. Стоїть собі людина, посміхається фотографу. Клац. Є! Може, ще й гляне, чи гарно вийшла. Шось, може, навіть скаже типу «нормуль» чи «о, гарно вийшло». І забуде цей епізод. А насправді це була головна фотка.

— Шось ти, Вася, прям фаталіст. Боїшся смерті?

— Не скажу, шо прям боюся, та не хотілося б ще. — Василь запалив лампадку біля фотографії.

— А давай я тебе сфоткаю. — Гнат дістав мобілку. — А раптом це твоя головна фотографія буде?

— Йди в сраку, дурачьок! З тобою тільки думками ділитися.

На Київ спадав вечір. Люди, що йшли Інститутською, не розуміли, чого це двоє людей у формі, один без руки, другий на милицях, обійнявшись, розкатисто сміялися.

Дідова наука

Петро Олексійович помирав. Він лежав горілиць на ліжку і дивився в одну цятку на стелі. Поруч з Петром Олексійовичем на лавці сидів син Петро Петрович і онук Олекса.

— Нічого, дітки, не переживайте, — шепотів дід, — я своє пожив. Якщо хочете прожити з моє, то не майте віри державі.

— Чому це, діду? — Малий Олекса зацікавлено ворухнув вухом.

— Тс-с, — шикнув на малого батько. — Не займай діда, йому, мабуть, важко говорить.

— Облиш, Петро, дитина має знати. — Старий повів рукою. — Я дожив до поважного віку лише тому, що не мав іллюзій. Усі зі шкури лізли, заробляючи пенсію, брали участь у соцзмаганнях, отримували грамоти, а я чинив зовсім не так.

— А як?

— Тридцять шість років я пропрацював на заводі простим майстром цеху. Та щодня шось приносив з роботи додому. Щодня. Навіть коли не було що взяти, приносив горщик іржавих цвяхів.

— Тату, не треба!

— Треба, сину, треба! Нехай дитина знає і розуміє! І саме тому, що всі ці роки я носив додому різні речі, вся наша родина пережила і голодні дев’яності, і дурні нульові. Я сам забезпечив собі пенсію, а твоєму батьку життєвий старт.

Дід важко відкинув голову на подушку і заснув. Малий деякий час дивився на старого, а потім повернув голову до батька.

— Тату, то шо, наш дідусь усе життя крав? Крав і каже, шоб і я крав? Шо красти це добре?

— Та ти не звертай уваги. — Батько відвів очі. — Він під знеболювальним. Та й старий. Шось ввижається йому, то й меле.

Олекса шморгнув, колупнув пальцем у носі і, задумливо дивлячись просто перед собою, почав скатувати козюн у кульку.

Люди

— Привіт, Сань. — Сергій важко сів на лавку. — Шо нового?

Олександр сидів просто на порозі кандейки і за допомогою двох розвідних ключів намагався зірвати прикіпілу до труби гайку.

— А шо в нас може бути нового? — Докладаючи зусилля, він аж закректав від напруги. — Он у п’ятому домі в дванадцятій квартирі труба на стояку підгнила.

- І шо?

— Ну шо, подзвонили жильці в ЖЕК, майстер прийшов, глянув, сказав, шо треба шмат врізать.

- І шо?

— Шо ти тут розішокався? Думаю, оцей шмат взять, — махнув руркою Олександр. — Та сварку буду шукать, може, в Потаповича.

— А шо жильці? Гроші на сварку дають?

Олександр, утримаючи трубу на землі одним ключем, навалився на інший. Гайка заскрипіла, заскиглила, запричитала, та врешті піддалася.

— Та які в них гроші? — важко видихнув Олександр. — Там баба з дідом на ладан дихають.

Сергій поправив робу, дістав з кишені цигарку і закурив.

— Ну, як кажуть мудрі люди, немає нала — немає сала. Усі на шару хочуть. А хоч гривень двісті за те, шо стояк перекриємо, дадуть?

— Ні, не дадуть. Кажу ж, немає там грошей.

— Ну тоді я пас. У мене є чим занятися. — Він вийняв телефон і глянув на екран. — Он у сьомому будинку є на півгодини роботи за триста гривень. Бачок підтікає. І оно ще є в дванадцятому шось з кранами. Теж казали, шо не обідять.

— Жлоб ти, Сергію. Тільки за гроші й думаєш. За копійку вдавишся. — Олександр повністю відкрутив гайку і відкинув її у залізний ящик з мотлохом. — Тому все навколо розвалюється.

— Зато ти в нас святий! По смітниках велосипедні камери збираєш, шоб прокладки для кранів нарізать та своїм пенсіонерам поставить. — Сергій сплюнув під ноги. — І шо твої старпьори тобі дали? Похвальний лист? Ніщєбродом і помреш. А може, ти думаєш, шо тобі хто хату перепише? Ну то навряд. Таких дурних зараз немає.

Олександр покрутив у руках трубу, глянув крізь неї на небо і поклав біля себе.

— Знаєш, Сергію, не вмію я, як ото ти, кроїти, мутити, виманювати ті копійки. Та й не хочу. Жити, як ото ти, задля чого? Шоб на старий «Опель» нашкребти? Не треба