Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Казки на ніч 📚 - Українською

Читати книгу - "Казки на ніч"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Казки на ніч" автора Руслан Володимирович Горовий. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 43 44 45 ... 57
Перейти на сторінку:
За оцим змахом долоні, вітанням. За оцим «свої, привіт», за розумінням. За чіткою ідентифікацією.

Деякий час їхали мовчки. «Ніссан» кидало на ямах, і Сергій намагався втримати машину в межах дороги.

— Ти правий, — подав голос Василь, — це саме те, чого не вистачає там, у тилу, у мирному світі.

— Та отож.

Передбачення

— Альо!

— Привіт!

— Шо ти, де ти?

- Їздили оце з чоловіком по блокпостах до пацанів. Паски возили, пироги.

- І шо там? Як настрій?

— Та ти не повіриш!

— Тобто?

— Хлопці в порядку. До одних приїхали, у них уже були волонтери. Їжі купа. До їнших, там теж уже навезли і крашанок, і пасок.

— То ж добре!

— А звісно, шо добре! Усі усміхаються, в битки грають.

— Свята!

— Ну да!

— А ті, люді будущєго, шо? Насипають?

— Як ми були, то тихо було.

— Ну хоч так!

— А ми їдемо вже назад, і я як розсміюся. Чоловік до мене, мовляв, чого раптом. А я сміюся і спинитися не можу!

— А шо смішного?

— Розумієш, я згадала, як минулого року, коли в полоні була, сепари казали, шо всі ми, укропи, взимку без братського газу подохнемо і ніякої України навесні вже не буде. І шо будуть наші трупи ворони клювати. А тут пацанам у свято з пасками не наб’єшся!

— В общем гівно, а не прєдсказатєлі в Новоросії!

— Сто проц.

— Ну добре, бувай. А! Стій!

— Шо таке?

— Христос воскрес!

— Воістину воскрес!

Політінформація

— Ну шо тут у вас, Сергію Степановичу, тихо?

Роман спустився під перекритя до опорної точки і подав руку кулеметнику.

— Здравія бажаю, командире. — Кремезний кулеметник відволікся від бінокля і потиснув руку. — Та тихо поки, зализують рани після вчорашнього. Так, двічі з автомата стріляли, однак не прицільно, в молоко. А тепер мовчать.

— Так, мабуть, шось знову задумали, паскудники, — Роман узяв у кулеметника бінокль і почав роздивлятися ворожі позиції. - І АГС навіть мовчить.

— Я думаю, ми вчора його накрили. Бо він десь отам, за бугром, лівіше від прапора був, а тепер вони там з самого ранку товчуться. Може, двохсотих виносять.

— Може, й так.

Роман витягнув пачку цигарок, дістав собі і простягнув кулеметнику.

— Ні, дякую! Кинув.

— Уже тут?

— Ага. Задовбала ця залежність. Чи на бойові йдеш, чи відпочиваєш, то тільки й думок, шо про куриво. Чи взяв? Чи вистачить? Про набої стільки не думаєш, як про той дурний нікотин.

- І шо, не тягне?

— Та тягне інколи, чого ж не тягне, однак в основному вже кайфую, що вирвався.

— Молодець.

Чоловіки замовкли, розглядаючи позиції ворога.

— Ти не повіриш, командир, а я ж колись був на їхньому боці, - тихо промовив кулеметник.

— Тобто? — Роман перевів на нього погляд. — Степанович, ти тут не перегрівся?

— Ні, товаришу командире, не перегрівся. Ви молодий, уже в Україні служили. А я свого часу в есересерії служив у західній групі військ.

Роман відклав бінокль, відсунувся за бруствер і з цікавістю глянув на кулеметника, який саме заходився поправляти ремені плечової системи.

— Наша частина стояла під Берліном, у лісі біля маленького містечка. Я відслужив строкову і сам попросився свєрчком. Залишився і прослужив ще рік.

— Щось я не поняв, і шо тут такого?

— От бачиш, командир, ти не розумієш. І я тоді не розумів. Ми ж оккупанти були. Війська на чужій землі. От уяви, що відчував бауер, який пахав неподалік поле і знав, що в лісі стоять чужі танки?

— Ну там же не було збройного конфлікту?

— То пощастило, що не було. А в Чехословаччині було. І ще десь було. Ти уяви, що відчували люди, живучи під дулами наших танків? На кого ті дула по факту були наведені? На німців, адже окрім них у Німеччині нікого не було. А я тоді навіть не думав так. Тоді служити в Німеччині було престижно. Окупантом бути було престижно!

— Да, діла, — присвиснув Роман. — А я так ніколи й не думав про це.

— А ті, - кулеметник кивнув на ворожі позиції, - і зараз так не думають. Тягнуть свій руській мір зі своїх Бурятій та Чечнів. Пруть свій воєнторг під чужу хату.

— Це точно. Лише коли окупант на твоїй землі, тоді й розумієш ціну всьому.

Роман загасив недопалок у пісок і, взявши з кутка калаш, накинув спереді на шию.

— Добре, Сергію Степановичу, я пішов далі. Дякую за політінформацію.

— Та яка це політінформація, так, мислі вслух.

Кулеметник потис руку, і Роман, пригнувшись, вискочив з укріплення і зник за рогом напівзруйнованої хати.

— Я «земля», — підніс до рота рацію кулеметник, — периметр візуально чистий!

Щастя

— Коли я була маленька, ну рочків десять, то фактично весь час була вдома сама.

Тетяна поправила малому Славку кашкет, і той побіг далі гратися на майданчик. Жінка провела дитину поглядом і посміхнулася Андрію.

— Ми жили в селі. Мої батьки тоді важко працювали, тож усе господарство було на мені. І я мала годувати свиней. Йдучи на роботу, батько лишав мені відро і просив віднести їм їжу маленькими відерцями, щоб не було важко. — Тетяна замовкла. По обличчю неначе пробігла тінь, однак уже за мить вона продовжила: — А я боялася свиней, які рвалися через загородку, і тому носила все відро одразу. Тягла, рвучи пупа, до дверцят загорожі, швидко відчиняла і, вивернувши, тікала. Один раз свиня таки вхопила за плаття. Я рвонулася, вискочила з сараю, вибігла аж на вигін, сіла у волошках і заплакала. І тоді собі пообіцяла, що, коли виросту, в мене буде величезна родина, усі будуть одне одному допомагати і ніхто не рватиме пупа сам.

Тетяна замовкла, дивлячись на майданчик, де бігав малий. Андрій торкнувся диктофона.

— Ви ж не проти, що це все записалося?

— Ну звісно, то ж ваша журналістська робота така.

Андрій і собі посміхнувся. Тетяна була, як кажуть між собою журналісти, медійною знахідкою. Говорила чітко і зрозуміло. Не намагалася щось із себе строїти. Розмова пішла в приємне русло від самого початку.

— То розкажіть, чому ви вирішили всиновити відразу трьох діток, та ще й із зони воєнних дій? Зараз мало хто хоче взагалі спілкуватися з людьми з Донбасу. А тут діти. І всиновлення.

Тетяна знову посміхнулася.

— Ну я ж хотіла велику родину? Трійко синів уже доросі. Тоні, моїй молодшій, вісім. Шо ж вона одна ростиме? А тепер ще і Славко, і Василько, і Ліза в нас є. І галас постійний, сміх у хаті. Це й є моя мрія.

— Але чому з Донбасу?

— А

1 ... 43 44 45 ... 57
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Казки на ніч», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Казки на ніч"