Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Казки на ніч 📚 - Українською

Читати книгу - "Казки на ніч"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Казки на ніч" автора Руслан Володимирович Горовий. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 42 43 44 ... 57
Перейти на сторінку:
помилився наш Сепар? А він бігає по перехрестю, бідкається. А потім махнув крилами, раз, другий. І злетів у бік Фащівки.

- І що?

- І як пішов обстріл, що я такого в житті не бачив. Добре, шо ми вже по окопах та бліндажах були.

— Врятував-таки вас.

— Можна й так сказать, — Стас відпив чаю. — Я й досі пташатину їсти не можу. Зрадником себе відчуваю. Ладно, сиди тут, піду я попитаю, шо там з горба хлопці з тепловізора бачать.

Стас безшумно розчинився в темряві. Володимир покрутив у руці пір’їну, а потім закріпив її на блоку біля кулемета.

— Буде і в нас тепер оберіг.

Церква

— Манько, Маріє! — Старий Юхим сперся на тин і зазирнув на подвір’я. — Ти шо це забарикадувала хвіртку, не увійдеш?

У глибині обійстя, біля стайні, виринула бабина постать. Стара, покручена роками і тяжкою сільською працьою, повільно почимчикувала до тину.

— Привіт, Юхиме, чого волаєш? Я сліпа, а не глуха. — Баба сперлася на тин з іншого боку. — А шо, ворота відчиненими тримати, ніби й не війна? Чужих людей у селі пітьма.

— Ти за солдатів? Та шо вони в тебе візьмуть? Злидні?

Юхим пирснув у сиву бороду, баба теж посміхнулася. Дід дістав з кишені зім’яту пачку й пустив дим.

— Я, до речі, у справі зайшов.

— Шо, свататься будеш?

— Ну майже. Слухай, дай кілька ікон. Ти ж у нас віруюча? Навіть у кинутих хатах позбирала, шоб не гнили.

— Було діло. — Баба поправила хустку. — Все мріяла, шо колись у селі побудують церкву і не треба буде за дванадцять кілометрів до сусідів швендять.

— Ну от я ж і кажу, — вів далі Юхим. — Солдати на околиці церкву зводять. Невеличку. І для себе, і для нас, для місцевих. Війна піде, а церква лишиться. Вони там усе самі зробили, і навіть дзвін із гільзи. Та ж ікони за п’ять хвилин не намалюєш.

— Чула я про ту стройку, Юхиме. — Баба обтерла краєм хустки кутики губ. — Та ж вони западяни? З Тернополя там чи звідкіль? То вони, може, неправильну церкву будують. Не московського ж патріархату, а київського. Чи грецьку.

— А тобі не все одно?

— Чи ти дурний, Юхиме? Хто буде в неправильну церкву ходить?

— Це ти дурна, Манька. Дурна, хоч і в Бога віриш. — Юхим аж сплюнув від нервів. — Живеш тут майже сто років взагалі без храму, а тут прийшли, побудували, ледь у дупу не поцілували. Користуйся. І не таке. Воно ж нам лишиться, війна не вічна.

Юхим рвучко розвернувся і пішов.

На околиці села двоє у формі вже ставили на зруб крокву. Підбивали, підтесували балки. Удалечині, за річкою, час від часу бухало, та ніхто не звертав уваги.

— Здравія бажаю, Юхиме Павловичу. — Один з військових спустився і подав дідові руку. — Курить будете?

— Та можна, — прокрехтів дід.

Військовий дістав цигарки і запальничку, і вони сіли на лавці під стіною будівлі.

— То шо, знайшли ікону?

— Я працюю в цьому напрямку. — Дід сплюнув тютюн, що налип на губу. — Знайдемо. Світ не без добрих людей.

— Агов, будівельники, — почувся з-за рогу голос. — Помагайте, бо я сама на горб кравчучку не втягну.

Військовий підхопився і за мить підвів стару Маньку із візочком, на якому лежали чотири великі ікони.

— Яка краса! — Військовий роздивлявся вбрані в чеканку образи святих.

— По хатах колись назбирала, шоб не гнили.

— От і згодилися. Буде у вас церква.

— А якого патріархату?

— Ну наш капелан православний, київського патріархату. Та сподіваюся, війна кінчиться, ми по домівках, а ви тут самі розберетеся, якого батюшку поставить.

— Бережи вас Боже, діти. — Стара перехрестила вояка. — Хай та війна швидше кінчається.

Баба повільно потягла візка з горба в бік хат.

— Дякую, мамцю, і ви себе бережіть, — перехрестив стару в спину солдат.

Хлопець

— Хлопче, у тебе шось болить?

Тамара спинилася і поклала руку на плече хлопця. Молодий, худенький, коротко стрижений. Вдягнений у камуфляж і берці, він просто сидів на бордюрі, підібгавши під себе ноги, і дивився перед собою в одну точку.

— Ні, не болить. — Він хитнув головою, однак навіть не звів погляду на Тамару.

— А може, — запнулася Тамара, — може, ти загубився? Чи немає куди йти?

Парубок нарешті відірвав погляд від асфальту. Він посміхнувся, однак очі, великі й блакитні очі, були сумними. Посмішка не розрівняла й тонких зморщок у кутиках очей.

— Оце точно. Загубився. Іноді мені здається, що всі ми загубилися. Ті, хто на дембель пішов. На фронті одне життя, тут інше. Те, що там найцінніше, тут нічого не варте. Ось з госпіталю вийшов і наче в чужий світ потрапив.

— Ну, козаче… — Тамара поставила на асфальт сумки й знов торкнула хлопця за плече. — Так не можна думати. Люди є різні, різних і треба. Як би ми розрізняли, що добро, а що зло, якби всі були однакові? Як би дізналися, що є гарні, якби не було поганих?

Хлопець підвівся, обтрусив уніформу і знову посміхнувся. Цього разу посмішка вийшла дійсно посмішкою. Павутиння зморщок зникло, а блакитні очі засвітилися.

— Може, й так, та важко це дуже.

— Звісно, важко. А ти думав, шо буде легко? На фронті все чіткіше, зрозуміліше. Емоції на видноті. І ворога, і друга, і зрадника, і героя видно добре. А тут набагато важче.

- І що ж робить?

— А шо робить? — Тамара взяла хопця під руку. — Бери, оно, мою сумку, підемо кави поп’ємо. Будеш вчитися жити в цій новій для тебе Україні.

Свої

Схід сонця Василь із Сергієм зустріли за Харковом. А невдовзі й перший справжній блокпост. Цю дорогу вони знали так добре, як, мабуть, дитина знає коридор батьківської квартири. Та й дорога знала їх. За останній майже рік їхній «Ніссанчик» намотав собі на колеса кілька тисяч її кілометрів, вдарився об сотні тисяч ям і отримав мільйони дрібних камінців у лобове.

— Слухай… — Василь напіврозвернувся до Сергія, що кермував позашляховиком. — А ти сам собі ставив питання, нашо ти сюди їздиш? Я розумію, шо треба, шо без волонтерів пацанам важко. Однак саме ти чому?

Назустріч проторохтів шістдесят дев’ятій «газон». Пофарбований у камуфляж, з двома вертикальними білими смугами на морді й написом «БУРУНДУК» уздовж бампера.

Вдягнутий у піксельку і бронік, з жовтою полоскою скотчу на плечі, водій «газона» помітив жовто-блакитний прапорець, що тріпотів над водійськими дверцятами «Ніссана», посміхнувся, посигналив і підняв над кермом розкриту долоню.

— От саме за цим я сюди і їжджу, — тихо промовив Сергій.

— За чим?

— За оцим жестом від пацанів.

1 ... 42 43 44 ... 57
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Казки на ніч», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Казки на ніч"