Читати книгу - "Італійські черевики"

трубку — раптом посеред речення щось клацнуло, і розмова закінчилась. Знову зяяла пустка. Я встав із-за столу і відчинив двері до вітальні. У світлі лампи я побачив, що мурашник ще більше розрісся. Принаймні так мені здалось. Та хіба мурашник може рости взимку, коли мурахи сплять? Я не знав, що на це відповісти, як і не знав, що сказати Луїз. Я розумів, що вона гнівалась. Та чи розуміла вона мене? Чи їй взагалі було що розуміти? Чи можна сприймати дорослу жінку, про яку ніколи й гадки не мав, як свою доньку? І ким я був для неї?

Мені більше не вдалося заснути тієї ночі. На мене напав страх, від якого я не міг захиститись. Я сидів за кухонним столом і тримався за церату, постелену на столі ще з часів моєї бабці. Я геть знеміг через пустку й знесилення. Луїз докопалась до мого нутра.

На світанку я вийшов. Думав про те, що було б найкраще, якби Гаррієт ніколи не з’являлась на тій кризі. Я зміг би прожити своє життя без доньки, а Луїз дала б собі раду без батька.

Біля пірса я закутався в стару дідову шубу й сів на лавці. Кіт із псом зникли. Їхні дороги, позначені слідами в снігу, розходились, вони нечасто ходили вкупі. Цікаво, чи вони колись брехали одне одному про свої наміри.

Я встав із лавки й загорлав у туман. Крик понісся луною і розчинився в сірому світлі. Мій порядок було порушено: своїм приходом Гаррієт перевернула моє життя з ніг на голову. В обурливих словах Луїз була правда, від якої я не зміг захиститись. Можливо, ще й від Аґнес треба було чекати несподіваного спалаху люті.

Я знову сповз на лавку. Пригадались бабусині слова та її страх. Якщо вийти чи виплисти човном у туман, то можна назавжди безслідно пропасти.

Дванадцять років я прожив сам на цьому острові. А тепер мені здавалось, ніби на нього вторглися три жінки. Власне мені варто було б запросити їх сюди влітку. Одного прекрасного літнього вечора вони змогли б по черзі на мене нападати. Потому, коли б від мене залишилися самі рештки, Луїз могла б надягти свої боксерські рукавиці й сильним ударом відкрити рахунок. Можна було б рахувати до тисячі. Я б однаково не встав.

За декілька годин я прорубав свою ополонку й пірнув. Властиво того ранку я як ніколи довго змушував себе зануритись у холодну воду.

Янсон прибув на своєму гідрокоптері, як завжди, вчасно. Того дня він не мав для мене листів, а я для нього. Вже коли він збирався вирушати, я пригадав, що він давно не скаржився на зубний біль.

— Як твої зуби?

Янсон запитально на мене подивився.

— Які зуби?

Я більше нічого не питав. Гідрокоптер зник у тумані.

Повертаючись із пірса, я зупинився біля свого човна і підняв брезент. Звідти визирнули занедбані дошки. Якщо він пролежить підпертий отак іще рік, то пропаде остаточно.

Того ж дня я написав Луїз ще одного листа: у ньому перепрошував за все, навіть за те, що я, можливо, вже забув, а також за ті прикрості, які завдаватиму їй у майбутньому. Я завершив листа, завівши мову про човен:

«У мене є старий дерев’яний човен, який дістався мені ще від дідуся і стоїть на опорах накритий брезентом. Це неподобство — так погано поводитись із тим човном. Ніяк руки не доходять до того, щоби привести його до ладу. Водночас мені здається, що, відколи я переселився на цей острів, я так самісінько пролежав на опорах під брезентом. Я ніколи не полагоджу човна, доки не полагоджу себе самого».

Через декілька днів я передав Янсонові листа, і через тиждень він привіз відповідь від Луїз. Після кількох днів відлиги знову похолоднішало. Зима ніяк не хотіла здаватись. Я сів за кухонним столом і взявся читати.

Луїз писала: «Інколи мені здається, що я жила з сухими потрісканими губами. Одного ранку, коли життя здалось важчим, ніж зазвичай, із мене ринули слова. Я не мушу розповідати тобі про своє минуле, бо вже й так дала тобі зрозуміти, яким воно було. Вдаватись в подробиці нічого. Тепер я намагаюся знайти спосіб зжитись із тобою, — а ти, наче троль, що зненацька вийшов із лісу, виявився моїм батьком. Хоча я й знаю, що це Гаррієт повинна була розповісти тобі, я все ж не можу стримати свого обурення: коли ти пішов, гримнувши дверима, я почувалась так, наче ти вибив мені щелепу. Спершу я вважала, що це добре, що ти зник. Але потім з’явилось гостре відчуття порожнечі. Тому я сподіваюсь, що, можливо, ми зуміємо знайти шлях, який одного дня приведе нас принаймні до дружби».

Вона підписала листа красивим звивистим «Л».

Негарна вийшла історія, подумав я. Гаррієт, Луїз і я. Луїз, безперечно, має всі підстави спрямовувати свою лють на нас.

Зима минала, а наші листи мандрували поміж трейлером та островом. Коли-не-коли приходили листи від Гаррієт, яка вже повернулась у Стокгольм. Ані вона, ані Луїз не розповідали, хто її туди відвіз. Вона писала, що почувалась дуже втомленою, але її підбадьорював спогад про лісове озеро і про те, що ми з Луїз познайомились. Я питав про її стан здоров’я, але вона ніколи не відповідала на це запитання.

Її листи були просякнуті тихою, майже побожною смиренністю. На відміну від листів Луїз, поміж рядків яких ховався шквал гніву.

Щоранку, прокинувшись, я всерйоз замірявся взятись за своє життя. Я більше не міг дозволити собі без пуття марнувати дні.

Але я нічого не вирішив. Вряди-годи я піднімав брезент над човном і думав, що насправді бачу самого себе. Та полущена фарба, тріщини й волога належали мені. А може, ще й запах повільного гниття дерева.

Дні ставали дедалі довшими. Почали повертатись перелітні птахи. Здебільшого вони прилітали вночі цілими зграями. У біноклі я бачив морських птахів на краю криги.

Дев’ятнадцятого березня здох мій пес. Спустившись уранці на кухню, я, як звично, випустив його надвір. Було чітко видно, що його мучить біль, і він важко встав зі свого кошика. Але я думав, що він проживе ще це літо. Після купелі в ополонці та обтирання в кухні я спустився до повітки для човнів, щоби знайти інструмент, потрібний мені для ремонту труби у ванній. Мені здалось дивним, що пес не з’являвся, але я не став його шукати. Лише десь коло полудня