Читати книгу - "Книга кладовища"

Волосся він мав сріблясто-сиве й пахтів одеколоном.

— А ви його друзі? — спитала Скарлет.

— О так, — відповів другий чоловік, трохи нижчий на зріст, що стояв за срібноволосим. Він носив маленькі чорні вуса і — єдиний з усіх присутніх — капелюх.

— Найсправжніші, — підтримав третій, молодший на вигляд, дебелий нордичний блондин.

— Усі ми, Джеки, його друзі, — сказав останній з компанії, широкоплечий, кремезний, як бугай, із масивною головою. Шкіру він мав брунатну.

— Пан Фрост… Він вийшов, — вимовила Скарлет.

— Але його машина на місці, — заперечив сивий, і одночасно встряг блондин:

— А хто ти така?

— Пан Фрост — друг моєї мами.

Упродовж цієї розмови Скарлет бачила Овенса, який стояв позаду чоловіків і несамовито махав, щоб вона лишала їх і йшла за ним. Тому вона, як могла, невимушено сказала:

— Він просто вискочив. Вискочив по газету. Там, на розі, є кіоск преси.

Дівчинка вийшла з будинку, зачинила за собою двері, обійшла чоловіків і зібралася йти геть.

— А куди це ти? — спитав чоловік з вусами.

— Мені не можна спізнюватися на автобус, — відповіла Скарлет.

Вона пішла вгору пагорбом, у бік автобусної зупинки й кладовища, налаштована, хай там що, не озиратися.

Ніх крокував поруч. Навіть Скарлет він видавався якимсь прозорим у сутінках, які все глибшали, наче його насправді й не було, наче то тремтіло гаряче повітря чи плямистий листочок на мить здався хлопчиком.

— Іди швидше, — сказав Ніх. — Вони дивляться на тебе. Але не біжи.

— Хто вони такі? — тихо спитала Скарлет.

— Не знаю. Але вони якісь дивні. Наче вони насправді й не люди. Я хочу повернутися й послухати, про що вони говорять.

— Та звісно, що люди, — заперечила Скарлет і пішла вгору, швидко-швидко, хіба що не бігла, більш не впевнена, що Ніх поруч.

Четверо чоловіків стояли перед дверима будинку № 33.

— Мені це не подобається, — заявив велетень з кремезною шиєю.

— Вам це не подобається, пане Моряче, — прокоментував сивокосий. — Нікому з нас це не подобається. Все не так. Усе пішло не так, як треба.

— Краків пропав. Вони не відповідають. А після Мельбурна й Ванкувера… — вусань красномовно помовчав. — Наскільки я розумію, лишилися тільки ми четверо.

— Тиша, пане Кат, прошу, — перебив сивий. — Я думаю.

— Перепрошую, — пан Кат причепурив вуса рукою, затягнутою в рукавичку, глянув на пагорб, на підніжжя, і присвиснув крізь зуби.

— Я думаю, ми повинні піти за нею, — сказав широкошиїй пан Моряк.

— А я думаю, що вам треба мене послухати, — перебив чоловік із сивим волоссям. — Я сказав — тиша. І під тишею я мав на увазі повну тишу.

— Вибачте, пане Денді, — сказав блондин.

Усі мовчали.

І в цій тиші було чути гупання, яке долинало з горішніх поверхів будинку.

— Я заходжу, — сказав пан Денді. — Пане Моряче, ви йдете зі мною. Пострибун і Кат — за дівчинкою. І сюди її.

— Живою чи мертвою? — поцікавився пан Кат з гиденькою посмішкою.

— Живою, бовдуре, я хочу знати, що їй відомо.

— Може, вона одна з них, — висловив припущення пан Моряк. — Одна з тих, хто розібрався з нашими у Ванкувері й Мельбурні…

— Приведіть її. Зараз же.

Блондин і вусань у капелюсі поквапилися в бік пагорба.

Пан Денді й пан Моряк стояли перед дверима будинку № 33.

— Виламуй, — наказав пан Денді.

Пан Моряк наліг плечем на двері, а потім натиснув усією вагою.

— Вони посилені, — сказав він. — Захищені.

— Кожен Джек може обійти захист, встановлений іншим Джеком, — мовив пан Денді.

Він зняв рукавичку, поклав руку на двері й пробурмотів щось мовою, давнішою за англійську.

— Спробуй зараз.

Моряк знову обперся об двері, скреготнув зубами й штовхнув. Цього разу замок здався і двері розчахнулися.

— Гарна робота, — зауважив пан Денді.

Одночасно десь над ними, нагорі, почувся шум і тріск.

Чоловік на ім'я Джек зустрів їх на середині сходів. Пан Денді вишкірився на нього, і в цій посмішці не було гумору, лише бездоганні зуби.

— Привіт, Морозе. Я думав, хлопець у тебе.

— Був, але втік.

— Знову? — посмішка Джека Денді стала ще ширшою, і ще холоднішою, і ще досконалішою. — Вперше — це помилка. Вдруге — вже катастрофа.

— Ми його схопимо, — сказав чоловік на ім'я Джек. — Усе закінчиться сьогодні.

— Краще б ти не помилявся.

— Він буде на кладовищі, — сказав Джек.

І троє чоловіків хутко пішли сходами вниз.

Чоловік на ім'я Джек втягнув носом повітря. Запах хлопця лоскотав йому ніздрі, змушував волосся на шиї ставати сторч. Так само, як усе сталося багато років тому. Він зупинився, вдягнув своє довге чорне пальто, що висіло у коридорі, таке недоречне поряд із твідовим жакетом і бежевим пальтом пана Фроста.

Вхідні двері були відчинені, і на вулиці вже майже стемніло. Цього разу чоловік на ім'я Джек точно знав, куди йти. Не гаючи часу він вийшов з будинку і похапцем рушив на пагорб, у бік кладовища.

Коли Скарлет дісталася цвинтаря, брама була вже зачинена. Дівчина відчайдушно трясла її, але, як завжди, на ніч її замкнули на навісний замок. А тоді поруч з'явився Ніх.

— Ти знаєш, де взяти ключ? — спитала дівчинка.

— На це немає часу, — відповів Ніх. — Обійми мене.

— Що?

— Просто обійми мене й заплющ очі.

Скарлет здивовано подивилася на нього, мовляв, що ти собі думаєш, а потім зробила, як він сказав.

— Хай так.

Ніх притулився до огорожі. Її вважали частиною цвинтаря, тому хлопець сподівався, що, може, цього разу його Свобода Кладовища спрацює не лише для нього. І тоді, наче дим, Ніх прослизнув крізь ґрати.

— Можеш розплющувати очі.

Скарлет так і зробила.

— Як це тобі вдалося?

— Це мій дім, — відповів Ніх. — І тут я дещо можу.

Аж раптом пролунали кроки, і з іншого боку огорожі з'явилися двоє чоловіків. Вони смикали браму й гриміли нею.

— Приві-і-іт, — протягнув Джек Кат (немов кролик, він ворушив вусами) і посміхнувся Скарлет крізь ґрати, наче щось собі знав. На лівій руці в нього був намотаний чорний шовковий шнур, а правицею в білій рукавичці він його смикав. Чоловік зняв шнур з руки, потягнув з долоні в долоню, наче збирався ним бавитись.

— Дівчаточко, виходь. Усе гаразд. Ніхто тобі нічого не заподіє.

— У нас до тебе просто кілька запитань, — підхопив високий блондин, пан Пострибун. — Ми тут в офіційній справі.

Він збрехав. Нічого офіційного в Джеках, Май-страх-на-всі-руки, не було, хоча самих Джеків не бракувало і серед політиків, і серед поліціянтів,