Читати книгу - "Будь мені тайною, Марина Тітова"

Шлях додому виявився нелегким. Спочатку я сів на поїзд до Білої Церкви, потім пересів вночі на потяг до Києва, і після цього мені довелося вранці змінити залізничний транспорт на автобус. Повністю на дорогу я витратив понад двадцять годин і спав з них від сили п'ять. Вже надто мою голову займали та морочили різні думки...

Мені дуже пощастило, що завдяки змішаній формі навчання пів дня у дорозі не приніс шкоди моїй педагогічній діяльності. Дистанційно я мав сьогодні провести три уроки до першої години дня, але зв'язавшись зі своїми колегами, які були в цей час вільні, попрохав їх мене замінити. Наступні кілька уроків я мав провести після другої години, то ж на них ще встигав і тому заміну не потребував. Втім, один урок, я все ж скасував, оголосивши у чаті з учнями про практичну роботу, завданням якої було зобразити фізичну мапу України та скинути роботи у Вайбер.

Про решту ж уроків я вирішив подумати пізніше. Щойно я прибув о першій годині та десять хвилин дня до рідного Львову, я викликав таксі та поквапився до школи, але не тому, що там це моє місце роботи, а щоб забрати свою донечку. Оскільки початкові класи навчаються постійно в очному режимі, то приводити й забирати її зі школи — мій щоденний обов'язок. Втім, і єдиний. Моя колишня безжально обмежує час спілкування з Ангеліною.

Сьогодні побачити доню було для мене чимось особливо щемливим.

Я прийшов у той час, як вся школа зібралася у підвалі. Обмінявся з вчителькою декількома фразами про повітряну тривогу й забрав своє дитя. Разом зі мною свого сина забирав ще один розсудливий батько, який приїздить до школи на своєму авто, й оскільки ми з ним часто спілкуємось на батьківських зборах, він запропонував підкинути нас. Тож нас довезли майже до квартири, в якій нині мешкає моя донька разом зі своєю матір'ю та бабусею. Колись тут мешкав і я. Двокімнатна квартира, придбана на кошти моїх батьків і матері колишньої дружини, була довгий час моєю фортецею, гаванню, в яку я плив щовечора з задоволенням. Я з усмішкою згадую час, як на порозі квартири мене зустрічала дружина з маленькою Ангелінкою на руках. Але це було ще до того, як Олі набридло це робити і їй стало нудно зі звичайним шкільним вчителем... Різко коло її друзів розширилось, почали з'являтись якісь актори та підприємці, які цікавили енергійну молодицю більше... І ось все змінилось. Квартиру я залишив дружині та доньці, а сам помінявся житлом із тещею, щоб дівчатам жилось комфортніше. Теща теж тепер мешкала з ними, допомагала Олі з малою, а я волочився щодня за місто в порожній маленький приватний будиночок.

Донечка була дуже рада мене бачити. Коли ми вийшли з авто батька її однокласника, та попрямували до будинку, Ангелінка защебетала невтомною ластівочкою:

— Таточко, уявляєш, Алла Федорівна похвалила мене за те, як я сьогодні сама заплела свої коси! Ось піднімемось у квартиру, я зніму шапку, й ти впадеш від цієї краси! — після розповідей, як сьогодні минули уроки та що вона робила вихідними, емоційно сповіщає нині мене маленька дзиґа.

— Від твоєї краси мені й нині очі сліпить. Ти ж моя принцеска незрівнянна! Але коси, то звісно, потужно... Може б мені швидку викликати заздалегідь? А то ти як знімеш шапку, то я й свідомість втрачу, — жартую я у відповідь.

— Таточко, не сміши! Краса, звісно, то страшна сила, але від неї свідомість не втрачають, — заливається тепер сміхом моя принцеса, чий наплічник, набитий книгами, я нині несу у своїх руках.

— Певна? Якби не так. Я коли вперше тебе побачив, то втратив свідомість. І це без жартів, — згадуються мені раптово партнерські пологи й те, скільки нашатирного спирту я винюхав того дня, коли взяв свою крихітну принцесу на руки.

Втім, про кошмари пологів доньці я не розповідаю. Поки вона сміється, сміюсь і я.

— Таточко, як же я за тобою сумувала! Знаєш, як нудно було сьогодні йти вранці до школи з бабусею!? З нею так не посмієшся, як з тобою. Вона алфавіт мене змусила дорогою вчити, — раптово надуває щічки мале дівча.

— Але ж алфавіт теж важливий, не менш як жарти. Без базових знань абетки буде важко вчитись потім. Бабуся муштрує тебе лишень бажаючи тобі добра, — заступаюся за свою тещу — найдобрішу жінку у світі.

— Вона теж саме мені говорить... Але таточко, мені більше подобається з тобою ходити до школи. Хочу, щоб ми так ходили завжди! І взагалі, ти ж сам кажеш, що ми з тобою команда. Тож я хочу, щоб так було все життя! Можна, коли я закінчу школу, то піду від мами й ми будемо жити разом?

Я зупиняю свій крок і сідаю навпочіпки, лицем до Ангелінки.

— Маленька моя, на жаль завжди не вийде. Ти виростеш і тобі стане цікавіше в компанії своїх однолітків. А щодо закінчення школи... — дивлюсь у сіро-блакитні оченята, наповнені рішучості. — Коли ти закінчиш школу, то підеш навчатися далі. А згодом зустрінеш свого принца, він покохає тебе, а ти його, й жити тобі захочеться разом із ним, а не зі мною. Але, допоки матимеш бажання, я завжди буду поруч. Обіцяю, принцесо.

— Ні, таточко, я завжди обиратиму тебе. Так, як ти розповідаєш про чудеса світу, більш ніхто не вміє! Я ніколи не проміняю тебе, як це зробила мама, на отих лисих мужиків із товстим гаманцем і... І чимось там ще товстим... — раптово виривається з вуст малечі гучна заява.

— Лисих мужиків? — перепитую у доньки спантеличено.

— Так мама казала, розмовляючи телефоном із тіткою Кариною, поки збирала валізу вчора, — винувато пояснює Ангелінка.

— Мама вчора збирала валізу? Навіщо? — не розуміючи, запитую.