Читати книгу - "Матір, Кайла Броді-Тернер"

–Ма...ам! – пропищав Олівер.

Я втупилася на нього, як на іграшку в машині на торпеді, що смикалась, хоча авто при тому не рухалось.

– Що ти сказав?

Він захихотів. Я – мама. Усе. Приїхали. Я – мама.

Я від безвиході, напевно, почала наспівувати пісню групи Wintersleep, ну цю, про привида. Олівер любив як я співала, ще б пак, я йому перед сном такі концерти влаштовую, тільки дурень не засне під Бітлз, ELO, Ненсі Сінатру, Green Day або Cigarettes after Sex? Я розумію, що останні не зовсім для дітей, але заради бога, вони не розмовляють ще, а пісні в них дуже заспокійливі, обожнюю слухати їх після виснажливого сексу робочого дня. Він реготав. Я взяла його на руки і закрутила наспівуючи, а потім підхопила і взявши за ручку почала танцювати. А на моменті "На–на–на–на–на–на–на", він крикнув: "Ня!" і я розсміялася, правильно Олівер, мій маленький бек–вокаліст. Спав він погано. У нього крутило в животику, температури не було, але краплі не допомагали. Ми промучилися з ним години до другої, тільки тоді його трохи попустило.

Машина забрала мене о шостій годині, я зовсім не виспалася і мала напевно пом'ятий вигляд. Няня чекала на Олівера з пакетом медикаментів, вона заспокоїла мене, що все буде добре, вона знає, що робить. Ми з Крісом і Меттом поїхали в аеропорт. Летіти дві години з половиною. З них, я поспала в літаку години півтори. У Санта–Моніці було тепло, сонячно і дуже багатолюдно. Хоча якщо відкинути курортників, то корінних жителів тут не багато. Я на секунду подумала, що було б непогано жити тут. Тепло, сонячно, пляж недалеко, все зелене. Краса. Хоча після Орегона, навряд чи я знайду щось зеленіше самого Орегона, але Санта–Моніка мені сподобалася. Кріс орендував машину з відкидним верхом, і ми поїхали. В обличчя дув теплий вітер. Ми проїжджали навколо пальм, підстрижених газонів, однакових котеджів зі світлої цегли, тут відчувався спокій і затишок. Вдалині виднілася синя гладь і тонка лінія білого піску, в повітрі відчувалась свіжість солоного бризу, тут хотілося жити навіть сильніше, ніж я думала. Недалеко від пляжу, на підстриженому газоні біля котеджу з бежевої цегли, на пагорбі стояли чотири альтанки з білих завитків. У центрі, поруч із весільною аркою з білих квітів, стояв торт, недалеко грав струнний квартет, гості всі в білому одязі з келихами про щось розмовляли. Винуватців торжества ще було не видно. Кріс припаркувався біля котеджу, і ми увійшли в будинок. Усередині метушилися високі гнучкі жінки різного віку, кілька чоловіків, які зав'язували краватки або шукали запонки, і чоловік у метелику з бутоньєркою, який широко розкрив руки Крісу і Метту.

– Крістофере! Метью! Хлопчики мої.– розреготався дідусь. Старенький чоловік невисокого зросту з білим волоссям, він нагадав мені Монті.

– Вітаю, діду.– усміхнувся Кріс, обіймаючи його.

– То, як це ти надумався одружитись, через п'ятдесят років спільного життя?– реготнув Метт.

– О, синку, кохання часом невблаганне.–хрипло захихотів дідусь і перевів млявий добрий погляд, в оточенні зморшок на мене.– А це, мабуть, та сама...

– Джек. – відповів Кріс, обійнявши мене за талію.– Так. Це вона.

– Дуже приємно, містере Брайт. – усміхнулася я, потискаючи його зморшкувату широку руку.

– О, клич мене Чарлі... – сказав він, погладивши мене по руці, а потім торкнувся щоки, вдивляючись у мої очі. – Чарівна, чарівна... – заспівав він. – Дарлінґ, кохана, поглянь–но, хто приїхав!

Сивочола вродлива жінка привітно посміхнулась мені. На зморшкуваній, проте дуже доглянутій шкірі розквітли ямочки. Дарлінґ була красивою жінкою, я піймала себе на думці, що хотіла б постаріти так, не втративши своєї краси і привабливості. Вона протягнула руки до мене і міцно обійняла. Від неї пахло приємним таємничим парфумом, єдина нота, яку мені вдалось вловити це бузок.

–Рада познайомитись, люба. Ми раді, що Кріс нарешті тебе показав нам!

–Е...Навзаєм.– посміхнулась я.

– О, Крісе, вітаю, синку! – чоловік, який саме замикав ремінець годинника, простягнув йому руку. Кріс сухо її потиснув. – Метте, привіт.– він обійняв Метта, який виглядав збитим з пантелику. Він явно очікував протилежного. Я глянула на чоловіка. Високий, як Кріс, худорлявий, як Метт, кучерявий, як Кріс, але кароокий, як Метт, і очі такої ж форми, хоча губи, як у Кріса. Я заплуталася, мабуть погляд у мене був збентежений, я поспішила повернути собі привітний вигляд.

– Ітане, дядькові Джо потрібен його протез. – вклинилася в паузу висока темноволоса жінка в короткій вуалі з великими сіро–зеленими очима, з пухнастими довгими віями і тонкими губами. Ось воно: очі й ніс Кріса, губи Метта.

– Так, вже йду.– батько Метта і Кріса глянув на мене знову і пішов у справах.

– Мам, це...– почав Кріс.

– О, давай без цього. – відмахнулася вона.– Вітаю, любий.– вона підставила щоку спочатку одному синові, потім іншому. А потім проходячи мало не крізь мене, вийшла з котеджу, похитуючи плечима з шифоновою шаллю. Я згадала свою матір. Навіть шлейф важких нудотних нот неролі та жасмину був як у неї.

– Це була моя мама, Патриція, вона не в гуморі.– почав Кріс.

– Ага, останні років двадцять. – засміявся Метт. – Не звертай уваги. Ну, що йдемо вбиратися? – обійняв мене за плече Метт.– Я тобі свою кімнату покажу.