Читати книгу - "Гордість і упередження і зомбі"

Що ж до іншого, вагомішого, звинувачення, начебто я довів до злидарства містера Вікгема, то заперечити все я зможу, лише докладно розповівши про його зв’язок із моєю сім’єю. Не знаю, в чому саме він мене звинуватив, але маю не одного свідка, готового потвердити правдивість моїх слів.

Містер Вікгем — син шанованого чоловіка, який чимало років керував маєтком Пемберлі. Його бездоганна служба на цій посаді спонукала мого батька йому віддячити, і свою милість він спрямував на його сина Джорджа Вікгема, свого похресника. Батько оплатив його шкільну освіту, а потім і вишкіл у Кіото. Така підтримка була неоціненною, адже його рідний батько, завжди вбогий через марнотратство дружини, не міг би забезпечити йому пристойну освіту на Сході. Мій батько не лише полюбив товариство цього юнака, чиї манери завжди видавалися дуже приємними, — він також був найвищої думки про його військові таланти. Батько сподівався, що бойові мистецтва стануть його покликанням, а він його в цьому підтримуватиме. Що ж до мене, то вже багато років тому я змінив свою думку про Вікгема.

Його зіпсутість і брак моральних принципів (що він завбачливо приховував від свого благодійника) не могли пройти повз увагу юнака майже такого самого віку (маю на увазі себе), який не раз мав нагоду заставати його в найневідповідніші моменти. Скажімо, одного разу містер Вікгем радісно вихвалявся тим, що відпрацює удар із розвороту на глухому стайничому, якому він сподівався зламати шию в покарання за те, що той начебто не надто добре вичистив його сідло. Моя прихильність до нещасного конюха змусила мене переламати Вікгему обидві ноги, щоб він не зміг втілити свій підлий задум. Тут я знову мушу завдати Вам болю, і лише Вам відомо, яким він буде. Та хоч би які почуття у Вас викликав містер Вікгем, підозра щодо їхньої природи не завадить мені викрити його справжній характер. Навпаки, це ще більше утверджує мене в такому намірі.

Мій найдорожчий батько помер близько п’яти років тому, але до останніх своїх днів ставився до містера Вікгема незмінно прихильно. А в своєму заповіті він, по суті, рекомендував мені всіляко підтримувати його в поступі в ім’я боротьби з гидкою нечистю. До цього додавався спадок у тисячу фунтів.

Його власний батько не набагато пережив мого, і через півроку після сумних подій містер Вікгем написав мені, що має намір пройти вищий збройний вишкіл у царині вогнепальної зброї. Листом він повідомляв мені, що спадку в тисячу фунтів для такої справи буде замало. Я хотів вірити в щирість його намірів. У кожному разі, я радо відгукнувся на його прохання і розпорядився, аби йому виплатили три тисячі фунтів. Здавалося, після цього наші зв’язки урвалися остаточно. Я надто погано думав про нього, щоб запрошувати в Пемберлі або ж шукати його товариства в місті. Здається, жив він переважно в Лондоні, але збройний вишкіл виявився лише відмовкою. Тепер, вільний від будь-яких обмежень, він проживав дні в неробстві й марнотратстві. Майже три роки я нічого від нього не чув. Але, коли скінчилися успадковані кошти, він знову мені написав. Цього разу він запевняв мене, що перебуває у вельми скрутних обставинах; також він повідомляв, що, на його теперішню думку, вогнепальна зброя — геть неприбуткове заняття, тож він постановив стати пастором, якщо я забезпечу його річне утримання. Навряд чи Ви осудите мене за те, що я відмовив йому і попросив більше не звертатися з такими проханнями. Його обурення було співмірним із тими скрутними обставинами, в яких він опинився, і наговорював він на мене іншим не менш люто, аніж робив це під час особистих зустрічей. Відтоді зникли останні натяки на взаємини між нами. Як він жив, я не знаю. Але минулого літа він знову нагадав про себе, до того ж у найболючіший для мене спосіб.

А зараз мені доведеться згадати про обставини, про які я сам волів би забути, і якби не серйозний привід, що спонукав мене написати цього листа, я, мабуть, не розповів би про це жодній живій душі. Після сказаного я сподіваюся, що Ви збережете таємницю.

Опікуватися моєю сестрою, на десять років молодшою за мене, довірили небожеві моєї матері, полковникові Фіцвільяму, а також мені. Близько року тому її забрали зі школи і влаштували у Лондоні. А минулого літа, в супроводі гувернантки, місіс Янґ, вона поїхала до Ремсґейта. Невдовзі туди приїхав і містер Вікгем. Як з’ясувалося, зробив він це навмисне, бо вже давно знав місіс Янґ, щодо характеру якої ми жорстоко помилялися. Завдяки її сприянню та підтримці Вікгем і прихилив до себе Джорджіану. Її ніжне серце й досі пам’ятало, яким добрим він був до неї в дитинстві, тож вона легко переконала себе, що закохалася, і врешті погодилася з ним втекти. На той час їй було п’ятнадцять, і це виправдовує її поведінку. Я випадково приїхав до них за день чи два до планованої втечі, й Джорджіана, не здатна засмутити чи образити брата, який заступив їй батька, зізналася в усьому. Можете уявити, що я відчув і як повівся. З огляду на свою сестру та її почуття я не міг публічно викрити містера Вікгема. Але заради сімейної честі я мусив викликати його на дуель. Проте він спішно покинув Ремсґейт. Звісно, місіс Янґ жорстоко відшмагали на очах у всієї прислуги. Поза сумнівом, містера Вікгема найбільше цікавив спадок моєї сестри, який становить тридцять тисяч фунтів. Але не можу не припустити, що почасти він керувався і бажанням помститися. І в такий спосіб він справді відомстив би мені сповна.

Ось, мем, правдива розповідь про ті обставини, що пов’язують мене з цією особою. І якщо мої пояснення не здалися Вам цілковитою вигадкою, сподіваюся, Ви більше не звинувачуватимете мене в жорстокому поводженні з містером Вікгемом. Не знаю, яким чином і за допомогою яких аргументів він переконав Вас, але, мабуть, не варто дивуватися, що йому це вдалося. Не знаючи подробиць про жодного з нас, ви не могли