Читати книгу - "Князь Кий"

Чорний Вепр став при цих словах поряд з каганом і сказав:

— Поляни! Родовичі! Я єсмь князь ваш…

Хтось із бранців, перервавши його мову, кинув:

— Ми тебе не вибирали… Хіба було віче наших родів або старійшин? Де ж наш воєвода Радогаст?

Чорний Вепр здригнувся і пильно подивився на бранців, бажаючи, мабуть, віднайти сміливця. При цьому погляд його упав на Кия.

— Ти?… Живий? — не зумів приховати радості Чорний Вепр. — Отже, це ти не визнаєш мене за князя? Га? Це ти тут розпатякався?

Бачачи, якою люттю світяться чорні очі княжича, Кий зрозумів, що пощади йому не ждати, а тому вирішив не приховувати того, що знав. Що буде, те й буде! Головне — вивести братовбивцю на чисту воду, щоб родовичі знали, кого їм вороги ладять на князя. Тому голосно сказав:

— За князя ніхто з нас не може тебе визнати, бо ми ж на вічі обирали воєводою Радогаста!

— Радогаст загинув! — вигукнув Чорний Вепр.

— Ти бачив?

— Я щойно бачив його мертвого!

— А як він загинув? Ти знаєш?

— У бою, звичайно. Як же інакше?

— Ні, Чорний Вепре, він загинув від твоєї руки! Хай усі знають, що то ти вистрілив у спину своєму братові!

— Це лжа! — вигукнув Чорний Вепр. — Ти наговорюєш на мене, бо не можеш простити мені того, що я твою дівчину взяв собі в жони!

— Ні, не лжа! Воєвода Радогаст упізнав стрілу, що вразила його! То була твоя стріла, Вепре!… А що ти вкрав, яко тать, мою жону і десь тут заховав, то правда!

Бранці обурено загомоніли, зашуміли. Пролунали вигуки:

— Виродок! Злий дух!

— Ми не визнаємо тебе за князя!

— Кривавий вовкулака!

— Братовбивець!

— Не годен єси князювати над нами!

Каган Ернак мовчав, тільки переводив погляд з бранця на бранця. А Чорний Вепр посірів на виду, затіпався, мов падучий. Очі блиснули несамовитим шалом. Правиця вихопила меча, а з судомливо розкритого рота вирвався дикий крик:

— Я уб’ю тебе!

Це сталося так несподівано і швидко, що ніхто не встиг і оком змигнути. Чорний Вепр заніс над головою меча, вдарив щосили ногами коня — і ринувся вперед з такою люттю, ніби хотів одним махом покласти всіх бранців.

Та ще швидше з вуст кагана злетіло якесь слово — і навперейми полянському княжичеві метнувся Крек, схопив за поводи його коня.

— Назад, Чорний Вепре! — прогримів голос кагана. — Ти забув про присутність свого владики!… А варто завжди пам’ятати про це!

Чорний Вепр відразу зів’яв, рука з мечем опустилася. Він справді в гніві забув про все: і про свою князівську гідність, і про сотні очей, що слідкували за кожним його словом і порухом, навіть про присутність верховного правителя гуннів.

— Прости мені, вуйку, — прошепотів він, вклоняючись і від’їжджаючи назад. — Не стримався я через того брехливого раба! Він заслужив собі смерті!…

— Безперечно, він заслужив собі смерті, — погодився Ернак і, подумавши, додав: — Як і всі інші, хто не хоче визнати тебе князем… Але ж зітнути мечем голову — то занадто легка смерть для ворога!… Мені здається, покарати його варто в інший спосіб. Щоб і сам відчув, що вмирає, і щоб інші, нерозумні, дивлячись на його муки й конання, стали розумнішими!

— Як же? — спитав Чорний Вепр, трохи приходячи до тями.

— Як? — Каган на якусь мить задумався, а потім, зупинивши важкий погляд на Києві, сказав: — Завтра ти будеш спалювати свого померлого отця, князя Божедара… Я дозволяю разом поховати і його сина Радогаста, що загинув у бою… От і принеси цього непокірливого бранця богам у жертву! Спали його живцем!

Плечі Чорного Вепра розпросталися.

— Дякую, кагане! Я так і зроблю!

— А тих, хто не визнає тебе князем, я продам ромеям у рабство!… Так треба вчити непокірних! Вогнем і мечем!

Ернак торкнув коня, і великий гурт гуннських вельмож і воїв, що супроводили його, рушив слідом за ним.

* * *

Небо густо затяглося хмарами, і на землю впав темний теплий вечір. Ані місяця, ані зірок. Лише від далеких гуннських вогнищ долинало червонясте світло, і в його променях усе здавалося неясним, примарним — і бранці, і вартові, і дерева, і кущі на узліссі.

Кий стояв, зіпершись на ворину, і вдивлявся в темряву. Затерпли туго скручені сирицею руки. У гуннському стані лунали співи й крики переможців. З лугу долітало іржання коней. Іноді чувся болісний стогін пораненого полянського воя, що, всіма забутий, лежав десь у полі, та тривожив серце тужний крик нічного птаха.

З голови не виходили слова кагана: «Спалити живцем!» І Кий яскраво уявляв, як це буде. Його зв’яжуть і покладуть на купу дров поряд з князем Божедаром і княжичем Радогастом. Потім розведуть багаття. Вогонь підбиратиметься поволі, кусатиме за боки, за ноги, за голову, щоб згодом своїм невблаганним жовтогарячим полум’ям обхопити все тіло і зжерти дощенту. Бр-р-р!…

А Чорний Вепр стоятиме віддалік і зловтішатиметься з його нелюдських мук.

Києві стало сумно. Невже кінець? Невже обірветься і впаде у безвість зоря його життя? І не побачить він більше ні свого отця, ні братів, ні Цвітанки?…

При згадці про Цвітанку в нього защеміло біля серця. Бідна дівчина! Тепер вона залишиться беззахисною одна-однісінька на всьому білому світі! Бо що може зробити отрок Боривой? Нічого… І скнітиме вона душею біля немилого, осоружного мужа — Чорного Вепра, аж поки боги не змилуються над нею і не заберуть до себе.

Скінчився довгий літній вечір. Наступила ніч. Стали пригасати далекі гуннські вогнища. А думки в Києвій голові скачуть, як вовки-сіроманці по полю, і не дають йому спокою, не дозволяють склепити очей.

Завтра його не стане. Душа переселиться в звіра чи в якусь деревину в лісі, а тіло згорить — не залишиться й сліду!… Але ж плем’я залишиться. І піде Чорний Вепр разом з Ернаком підкоряти його своїй владі. Рине з ордою на Поросся, на Росаву, на Роставицю, на Хоробру і Красну, мечем і вогнем почне підкоряти полянські роди. І ніхто з родовичів — ні вої, ні старійшини — не відає страшної сили гуннського клина. А якщо й знає зі старих часів — ну, хоча б отець, — то чи зуміє протиставити йому щось таке, об віщо той клин розбився б?

Він сам теж не впевнений, що зумів знайти надійний спосіб