Читати книгу - "День всіх знервованих, Софія Малинська"

Його важкий погляд припнув мене до місця.

— Ні.

Це було очікувано. Однак я не збирався так просто відступати. Навіть коли Мирон спробував оминути мене, та я перегородив йому шлях.

— Мир, вона не опинилася б в небезпеці, якби не я! Вони полюють на мене! Я маю поїхати!

— Саме тому, бовдуре, ти і залишишся тут, — прошипів він, спопеляючи мене поглядом, — Тобі нема чого там робити. Ти не в групі перехоплення. Не сапер. Не агент. Ти — штатний хакер, і твоє, трясця, місце, біля ноутбуку, а не на місці злочину. Не змушуй мене зачиняти тебе тут, як якогось злочинця.

Ось воно. Емоції, які він зазвичай не показував. Цього разу неприховане роздратування.

Я знав, це не порожня загроза. Якщо його достатньо довести, він таки це зробить. Зачинить мене в кімнаті для допиту. І тоді я вже ніяк не зможу вплинути на справу до його повернення.

Це мене анітрохи не влаштовувало.

— Я можу помітити щось, на що твої люди не звернуть увагу. Я вже зробив свою частину справи. Надав твоїм людям доступ до усіх найближчих камер. Вони шукатимуть чорний бус. Я тут не потрібен. А там від мене може бути бодай якась користь.

Мирон вилаявся, не приховуючи того, що думав про мене. Я був майже впевнений у тому, що він мені відмовить. Що просто зараз таки запхне мене до якогось кабінету та пристібне кайданками до столу.

Та, замість цього, він раптом зітхнув і погодився.

— Гаразд, — вимовив він, потираючи скроні, — Але ти вдягнеш бронежилета під одяг. І виконуватимеш усі мої команди. Не робитимеш ані кроку без мого дозволу. Не чхатимеш і не дихатимеш, якщо я не дозволю. Тільки за цих умов я візьму тебе з собою.

Ми під’їхали до пустиря хвилин за двадцять, й до нашого приїзду погода в кінець зіпсувалася. Небо затягнули сірі хмари, вітер підняв пил та дрібне сміття. В повітрі запахло дощем.

Не минуло і п’яти хвидин, як з неба зірвалися перші крижані краплі, й застукотіли по машині.

Мирон вилаявся. Це було погано. Дощ міг змити сліди, якщо вони ще залишилися. Ми мали прискоритися.

Припаркувавши машину, він відстібнув пасок безпеки та відчинив двері. Я зробив так само.

Тут не було… Нічого.

Геть нічого.

Ані споруд, де можна було б утримувати людину, ані слідів. Жодних зачіпок.

Ми приїхали дарма.

Судячи з виразу обличчя, Мир вважав так само. Та не встиг він цього озвучити, як в мене задзвонив телефон. Номер невідомий.

Погляд друга не передбачав нічого доброго. Він мовчки кивнув, даючи мені знак, аби я відповів.

Я вагався лише мить, намагаючись опанувати себе. Змусити серце гупати трохи тихше, не стукотіти у вухах. А тоді прийняв виклик.

Голос, який я почув, був жіночим. Механічним.

Однак він не належав викрадачам Діани.

Мені вистачило кількох секунд, щоб зрозуміти, що це звичайні шахраї, що дзвонять, аби повідомити мені про “казковий виграш”.

Скинувши його, я розратовано стиснув телефон у руці. Мирон впіймав мій погляд, про щось розмірковуючи, а тоді повернувся у бік машини.

— Пропоную повернутися. Тут ми більше нічого не зробимо. Треба чекати новин від хлопців, що перевіряють записи з камер.

Я не хотів їхати, та він мав рацію. Тут від нас не буде користі.

— Згоден.

Ми саме зробили перший крок до салону, як повз нас просвистіла куля. Реакція Мирона була миттєвою.

— В машину. Негайно!

Друга куля теж не влучила. Третя врізалася мені у спину, просто у бронежилет. Четверта влучила в машину Мирона, та вона була куленепробивна.

— Трясця, — вкотре вилаявся він, важко дихаючи, й витискаючи педаль газу, а тоді потягнувся за рацією, викликаючи підмогу.

— В нас стріляли. В лісі снайпер. На дорозі гільзи. Охопити територію. Слідкувати за усіма виїздами. Не дайте йому піти! Ні. Медична допомога не потрібна. Висилаю координати…

По дорозі у відділок я не порушував напружену тишу.

Це була пастка. Для мене. Якби Мирон не змусив мене одягнути жилет, я б, певно, вже був би мертвий. Або ж близький до цього. А Діана й досі була б в небезпеці.

Бовдур.

Я затулив очі пальцями, й рвучко видихнув крізь зуби.

— Ми її знайдемо, — пообіцяв Мирон.

Він не казав, що з нею усе буде добре.