Читати книгу - "Захват і біль битви. Перша світова у 211 епізодах"

Усього зо дві години на сон.

Вони стомилися. Якщо раніше Лобанов-Ростовський нарікав на неробство, то тепер усе було навпаки. Саперна рота постійно працювала під час масштабного відступу. Вони то підривали за собою мости, підпалювали будинки або руйнували залізничні лінії, то допомагали іншим частинам зміцнювати окопи — не лише рити землю, а й корчувати поле і ставити загородження. Навіть якщо закінчувався колючий дріт, дошки і цвяхи, навіть боєприпаси, — у такому випадку просто вкопували в землю стовпи, щоб хоч на відстані обдурити німців і продемонструвати укріплення міцнішими, ніж вони є насправді. Останні 48 годин вони копали і зміцнювали окопи для піхотного полку, працюючи під дощем, і страшенно втомилися. Укріплення були готові вчасно, і тут надійшов наказ залишити їх.

Вони відступають далі.

Чутливий Лобанов-Ростовський не лише втомився, він пригнічений. Учора він просто зізнався в цьому своєму командирові, Габріаловічу: «Мої нерви не витримають». Але Габріаловіч поставився до його слів байдуже, уважаючи, що лейтенант просто перевтомився, і почав говорити на іншу тему. Лобанов-Ростовський турбувався за свої книги, упаковані, за звичаєм, у спальний мішок. Це були французькі романи і товсті історичні праці. Антон, відданий денщик Лобанова-Ростовського, не вбачав сенсу в тому, щоб тягати за собою цю поклажу, тим паче що саме він найбільше її і тягав. Тож Лобанову-Ростовському доводилося наглядати за Антоном, щоб той де-небудь не залишив дорогоцінні книги. Денщик особливо незлюбив тритомник творів французького історика Альбера Вандаля про Наполеона і царя Олександра, намагався упакувати ці книги таким чином, щоб вони випали дорогою.

Усього зо дві години сну. А потім вони продовжать відступати. Лобанов-Ростовський прокинувся першим. І одразу ж зрозумів: щось не так. Навколо зовсім розвиднілося. Він поглянув на годинник. Він показував шість. Отже, проспали. Аж на п'ять годин.

Він насилу розбудив Габріаловіча. Той віддав наказ розбудити людей, які спали біля возів на дворі, і якнайтихіше відвести їх у сарай. А потім потрібно буде обережно розвідати, чи не ввійшли в село німці.

Німців там не було.

Вони негайно вирушають.

Отже, їм загрожує німецька кавалерія, яка знаходиться десь за спиною. Ще їх можуть обстріляти російські з'єднання, які відступають попереду них. Вони на нічийній землі. Крім того, з досвіду відомо, що всі мости підірвано або спалено. Яким чином їм переправитися через річку?

Щоб трохи пом'якшити першу загрозу, вони повернулися до заведеного порядку і пустили вперед вози з вибухівкою та озброєнням — і з книгами, — а за ними солдатів. Можливо, це правильно, тому що вони дістануться річки, уникнувши зіткнення зі своїми. Німців не видно. А попереду, де поблискували зеленкуваті води річки, вони побачили міст і зраділи: «Солдати з невідомого нам полку готувалися підірвати його і дивилися на нас із величезним здивуванням».

Близько одинадцятої години вони дісталися залізничної лінії, що веде до Білостоку. Її також захотіли підривати. Великий бронепотяг поетапно давав задній хід, і солдати руйнували за ним колію. Підрозділ Лобанова-Ростовського попрямував за потягом. Спершу вони підірвали міст, потім знайшли залізничний вокзал. Як завжди, вони підпалили його.

Дерев'яні стіни будівлі було охоплено полум’ям, як раптом Лобанов-Ростовський виявив кішку. Тварина в страху бігала по даху, жалібно нявчала. Він знайшов драбинку і поліз на дах за кішкою.

Тварина нажахано дряпалася, її небезпечно було взяти до рук, тому я скинув кішку з висоти другого поверху. Вона двічі перекинулася в повітрі, приземлилася на всі чотири лапи і, задерши хвоста, зникла в кущах.

63

Понеділок, 23 серпня 1915 року

Ангус Б’юкенен сторожує залізницю у Мактау

Ранній ранок. З південного заходу дме сильний мусон. Холодно вартувати. Близько пів на шосту починає розвиднятися. Вогкий туман покриває зарості буша внизу від них. Ландшафт стає розмитим, втрачає свої обриси, зникає. Видимість дорівнює практично нулю. Навколо панує тиша, чутно тільки крики цесарок та інших свійських птахів, які вітають схід сонця.

Б'юкенен разом з іншими вартує, охороняючи залізницю Уганди, — саме в цьому місці, де вона простягається з Момбаси, на узбережжі, до Кисуму, вгору, до озера Вікторія. Ніч минула спокійно цього разу. За останній тиждень майже щодня відбувалися сутички з німецьким патрулем по той бік кордону, який усіляко намагався перешкодити руху залізницею. Учора німцям удалося-таки підірвати ділянку шляху, так що один потяг зійшов з рейок.

Так виглядала війна у Східній Африці, принаймні зараз: жодних великих баталій, тільки патрулювання, сутички, обережні вилазки, більш-менш удалі засідки, шпилькові уколи. Відстані тут значні[121]. Близько десяти тисяч озброєних людей шукають одне одного на території, що дорівнює Західній Європі, але за відсутності комунікацій. Найважче — не перемогти ворога, а дістатися його. Для будь-якого переміщення потрібно безліч носильників. І клімат, і природа тут відрізняються запаморочливим, неперевершеним різноманіттям. Тут є все — від вологих тропічних джунглів і засніжених гірських масивів до посушливої савани і того, що зазвичай називають «буш», тобто відкриті, подібні до парків рівнини і густі непрохідні ліси. Сторони, які воюють, переміщуються через абстрактні кордони, прокреслені гордовитими панами під лінійку, чорнильним олівцем, десь за далеким столом переговорів у Європі, усупереч народам, мовам, культурам Африки, навіть просто власним кордонам природи.

Місцеві бої, якими б другорядними вони не були, означали, що колоніальна логіка, що колись визначала ці дивні кордони, була переможена логікою самої війни. Закінчилися ті осінні дні 1914 року, коли місцеві губернатори намагалися запобігти військовим діям. Не допомогли їм ані посилання на старі домовленості, ані той аргумент, що війна між білими неминуче порушить їх панування над Чорним континентом[122]. Бельгійці та французи вже вторглися в Камерун і Того. Через швидкі успіхи вони вирішили завоювати німецьку частину Східної Африки. Британський флот від самого початку ігнорував указ місцевих колоніальних чиновників про мир. Так само тепер німецькі військові — легендарний Пауль фон Леттов-Форбек — переступили через упертий пацифізм власної цивільної влади, спорядили пароплав і послали його на війну на озеро Танганьїка, а також здійснили набіги на Родезію і