Читати книгу - "Захват і біль битви. Перша світова у 211 епізодах"

Ось чому Ангус Б’юкенен з іншими солдатами проводять холодну безсонну ніч на пагорбі біля Мактау. Німецький патруль десь там, у туманному буші, але сьогодні вночі все спокійно. До речі, є німці та німці. Командири невеликих груп — німці з усіма звичними атрибутами колонізаторів: одягнені у світлу військову форму, тропічний корковий шолом і з керівним виглядом, у той час як їхні солдати — з місцевого населення, аскарі: у них та сама освіта і зброя, і довіряють їм так само, як білим солдатам, — до речі, саме це британська влада вважала чистим божевіллям. Англійці не хотіли давати африканцям до рук зброю і розраховували воювати за допомогою військових з'єднань з Південної Африки та Індії — білих добровольців, — а також частин з Європи.

Дотепер Б'юкенену не доводилося побачити справжню битву, крім того ефектного рейду, у якому він сам брав участь разом з іншими у червні. Вони тоді напали на маленький німецький порт Букоба на березі озера Вікторія. Їм вистачило півтори доби, щоб перетнути озеро на човні, двох днів, під зливою, щоб вигнати німців, і ще кількох годин, щоб розграбувати місто. З військової точки зору, операція була абсолютно марною. Однак вона підняла бойовий дух і потрапила на шпальти газет. Як і чимало інших подій цієї війни, ця історія стала текстом.

О дев'ятій годині ранку Б'юкенен з іншими змінився на посту. Вони взяли свою зброю і вирушили назад до табору, під покровом листя.

Життя в таборі було одноманітним. Щодня підйом о 5:30, шикування і повідомлення про хвороби о 6:30, потім робота зі зміцнення табору до сніданку о 8:00. На сніданок завжди давали чай, хліб і сир. Потім знову шикування о 9:00 і знову робота з будівництва укріплень. Б’юкенен розповідає:

Вони працювали на спеці, з лайками і жартами (гадаю, солдат завжди жартує, навіть якщо перебуває в пеклі), з них градом котився піт, обличчя та одяг були покриті дрібним червоним лавовим піском, який або сипався під помахами мотик і лопат, або розносився навколо вітром, здіймаючись на відкритих місцях.

Вони копали до обіду, а потім споживали ту саму їжу, що й на сніданок, хіба що сир змінювався на варення. Сонце стояло в зеніті на розжареному африканському небі, за такої спеки неможливо було працювати, тому все завмирало. Одні намагалися поспати «під задушливо жарким брезентовим навісом», інші прали, купалися голяка або грали в карти, улаштувавшись в затінку. Усюди літали зграї мух. О 16:30 знову шикування, після нього — ще півтори години копання.

Після 18:00 на вечерю подавали одну й ту саму тушковану страву, до того ж погано приготовану, жахливо одноманітну. Багато хто був не в змозі їсти її, їх просто нудило від одного виду цієї мішанини.

Бідне харчування іноді компенсувалося посилками з дому або м'ясом якої-небудь тварини, яку вдавалося вполювати. А іноді в таборі з'являлися торговці з Гоа, але їхні товари коштували надто дорого порівняно зі звичайними британськими цінами: півкіло чаю, що в Англії коштував 1 шилінг 10 пенсів, тут продавали за 2 шилінги 6 пенсів; пляшка вустерського соусу, що вдома коштував 9 пенсів, тут коштувала 2 шилінги. За останні місяці надзвичайно зросла кількість хворих. Б'юкенен уважав, що більшість захворювань пов'язана з браком харчування.

Після вечері знову копали. Робота завершувалася з настанням сутінків, коли зникле денне світло згашало всі фарби навколо. На цій широті захід сонця був миттєвим. День, що минав, залишав за собою місячне світло, комариний писк, запах гару від спаленого сміття і червоний лавовий пісок.

64

Кінець серпня 1915 року

Лаура де Турчинович впадає у відчай у Сувалках

Літо наближається до завершення. Лемберґ, Замостя, Прасниш, Віндау, Пултуськ, Івангород, Варшаву, Ковно, Новогеоргієвськ, Брест-Литовськ захоплено. Ці, на перший погляд, нескінченні німецькі перемоги на Східному фронті — зовсім не далекі абстракції на карті для Лаури та інших жителів Сувалок. Вони мають певні наслідки. Армії рухаються на північний схід. Місто позбавили жодного військового значення. Рідшають колони підвод, запряжених кіньми, і піхотинців, які співають. Військові з'єднання, розквартировані в місті, вирушають з місць. Стало тихіше. Тижнями ніхто не чує гуркоту канонади.

Діти знову захворіли. Тепер на дизентерію: кривавий пронос. І знову вона занурена в кошмарний хаос неспання і нескінченної тривоги. Німецький військовий лікар, який допомагав їй і раніше, знову надає підтримку. Він дає дітям сироватку від холери. Що буде, невідомо. Гостро відчувається брак їжі.

Незрозуміло, чи витримає сама Лаура. (Таке коїться не лише з нею. У місті зростає кількість самогубств, люди в розпачі накладають на себе руки, через відсутність їжі і такий само гострий брак надії. Один її знайомий повісився в гардеробі.) Кілька разів вона подавала німецькій владі прохання про від'їзд з Польщі: адже вона американка. І щоразу отримувала відмову. Вона пише:

Щось надломилося в мені за ці дні. Я знала: якщо нас не випустять, доведеться відмовитися від дітей. Тепер я хотіла залишити їх, тільки б не бачити їхніх страждань. Я відчайдушно чіплялася за них, благаючи не залишати мене. І зараз я готова була довіритися Вищим силам, не намагаючись вчинити по-своєму. Коли дивишся Смерті в очі, припиняєш боятися її.

Одному з близнюків зовсім погано. Вона крапає йому в ложечку червоного вина.

65

Середа, 1 вересня 1915 року

Павел фон Геріх веде контрнаступ під Кобіліскі

Через жахливий головний біль він не може виспатися. І хоча сьогодні він ліг раніше, знову на нього чекає безсонна ніч. Його розбудили близько першої години ночі. Батальйон повинен негайно вирушати, щоб за потреби брати участь у наступі та штурмувати важливу висоту на німецьких позиціях.

За годину вони вже на місці. Солдати лягають на сиру траву перепочити в очікуванні штурму. Фон Геріх скаче