Читати книгу - "Колекціонер спогадів, Віталій Механік"

– Спускайтеся! Чисто!

– Молодець, – старий пустив сльозу. – Я вірив у тебе.

– Поспішайте, а то слуги підоспіють.

– Гарик добряче їх викупав.

– Я старався, – без тіні іронії сказав малий.

– Будемо прощатися, – Бурковець міцно обійняв Демида. – Колись мріяв про сина, однак не склалося. Робота. Робота… А коли Елла зникла, в душі утворилася порожнеча. Найстрашніше втрачати дорогих людей. І ще… Я хочу бачити тебе новим колекціонером спогадів. Книгарня в твоєму розпорядженні. Гарик, Ігор поможуть.

Демид важко зітхнув: гадав, кінець пригодам, а насправді лише початок.

– Я подумаю, – спромігся вичавити.

– Твоє право, – Семен Якович дійшов до пролому, зазирнув у темряву. – Страшнувато.

– Почекайте, перевірю, – хлопець відсторонив старого, посвітив. – Нормально. Спускайтеся. Пристрій у вас?

– Так, звичайний електрошокер. Сподіваюся, запуститься. Прощавайте, Гарику, Ігорю. Ганні скажете, що я виїхав за кордон.

– Ви повернетеся, – саркастично сказав Демид. – Треба дуже любити первісний устрій, аби за власним бажанням опинитися в ньому. До того ж… – студент запнувся, проте висловив побоювання. – Ви впевнені, що ваша дружина пам’ятає вас і буде рада вашій появі? Стільки років минуло.

– На все воля Всевишнього, – старий давно вирішив для себе це складне питання й не збирався відступати.

– Тоді бажаю вдало пристати до берега нового світу, – студент пропустив Бурковця.

– Будеш у Кріслані… – Гарик запнувся. – Втім, це зайве. Там вважають мене зрадником, хоча можу вибирати світ за власним розсудом. Я затримався в Заповіднику ненадовго, а потім осів тут. На все добре…

– Ти вільний, Гарику, і не зобов’язаний коритися, – Семен узявся за край люка, намацав ногою скобу й спустився до води: – Наче в могилі, – голос Яковича тремтів. Старий натиснув кнопку й вогке приміщення осяяв розряд.

– Почалося! – бадьорий голос Демида лився бальзамом на душу Бурковця. Все вдалося. Колишній колекціонер спогадів повільно повернувся, підняв руку й відчув себе в щільній масі, котра тягла його в іншовимір. Мрія збулася, слуги Бора пошилися в дурні, а Обізнані не дізналися секрет.

Демид опустив ляду, притрусив поверхню пилом і цегляними крихтами:

– Замітаємо сліди. Раптом захоче повернутися. Малоймовірно, а все ж…

– Самотужки вибереться? – Волошин переймався за старого наче за рідного батька.

– Повинен. Унизу фомка лежить від попереднього візиту. Гадаю, Семен Якович візьме більш зручний інструмент, якщо йому дозволять повернутися. Бігає він погано, а Сейна прудка, наче гепард.

– Ходімо. Бідні охоронці по інфаркту вхопили з інсультним навантаженням, – Ігор якось дивно глянув на Демида. – Колекціонер… Пф-ф-ф-ф! Як у новій іпостасі почуваєшся?

– Ніяк.

Оминули корпус. Тиша. Ні поліції, ні спецпризначенців. Охоронці боязко визирали з вікон. Лесь Миколайович обережно спитав:

– Ви одні?

– Так, – Демид сідав у машину.

– Бомбу знайшли?

– Знешкодили, – студент скоса зиркнув на Ігоря. – Ми чекали на підмогу.

Збитий з пантелику товстун забув про старого:

– Я дзвонив, але мене запевнили, що ви спеціалісти відмінні й впораєтеся.

– Захар Іванович постарався, – Демид заклав руки за голову. – Побоявся розголосу.

– Розголосу? – охоронець тер чоло.

– Хто ж інвестуватиме підприємство, де знаходять вибухівку? – приязно посміхнувся Демид. – Один з терористів у підвалі. А нам пора. Поїхали.

Волошин вирулив за паркан. Трійця ще чула команду товстуна:

– Зачиніть ворота! Нікого ж нема!